Порожня труна - П'єр Сувестр

Того дня там було з десятеро запрошених подружжів, які чекали в темному коридорі, розбившись на дві групи. З одного боку — жінки, з яких дехто поводився гордовито, інші — стояли зарюмсані, а були й такі, що ледь стримували свій гнів.

Навпроти них збилися в гурт чоловіки, яких звичайно було набагато менше, бо за подібних обставин чоловіки завжди виявляються боягузами і найчастіше не з'являються за викликом до суду. Ті ж, що прийшли сюди, принижено опустивши очі, не знали, куди їм дітися, як повестися, не наважувалися не те що дивитися, а й позирати на жінок, які розташувалися навпроти них, ще своїх законних дружин, яких вони намірилися кинути чи ті самі забажали розлучитися.

Себастян Перрон нічогісінько не знав про справи, які він мав розглядати. Більше того, він зовсім цим не переймався й був певен, що за кілька хвилин почує від чергового подружжя повний виклад усіх їхніх взаємних звинувачень. У нього вже були готові слова, які він міг доречно вставити і які, за незначним винятком, годилися в більшості випадків.

Він зовсім не слухав докори настроєних одне проти одного чоловіка й дружини. А коли ті нарешті викладали всі свої скарги, він повчальним тоном заявляв:

— Подумайте про своїх дітей!

У дев'яти випадках з десяти цей аргумент безвідмовно діяв, бо в дев'яти з десятьох подружжів були діти; та одного разу йому довелося почути від чоловіка, що скаржився, таку різку відповідь:

— Як це ви, пане голово, хочете, щоб я думав про своїх дітей, коли я вам утовкмачую, що моя дружина покинула подружню домівку ввечері того самого дня, коли ми одружилися.

За інших обставин Себастян Перрон, якому не бракувало дотепності і який умів оцінювати розумові здібності людей, перекинувшись з ними кількома словами, заявив би цьому чоловікові, що домагався розлучення:

— Звичайно, ви маєте рацію, коли хочете розлучитися, але це коштуватиме вам дуже дорого… Доки вам обом не вдасться одружитися з третіми особами, погодьтеся жити окремо. Пізніше ви впевнитеся, що отак зробивши, зберегли багато грошей. Вам ніколи не буде пізно віддати свої грошенята за вироком суду.

Почувши таке, найозлобленіші одне проти одного чоловік і дружина мимоволі мирилися, щоб не витрачатись.

В іншому випадку Себастян Перрон, домагаючись свого, говорив зовсім протилежне, поздоровляючи, приміром, бажаючих розлучитися з їхнім рішенням.

— Оце так, — заявляв він. — Цей привід — найпікантніший, він викличе великий розголос. Мотиви, на які ви обоє посилаєтесь, справді дуже скандальні. Безперечно, все місто говоритиме про цю справу. Я вітаю вас, що ви набралися мужності, аби винести сміття зі свого дому на загальний огляд.

Найчастіше траплялося так, що страх перед скандалом зближував подружжя і вони прощали одне одному гріхи, в яких були звинувачені.

Розглянувши півдесятка призначених на той день справ, Себастян Перрон розраховував, що за якусь годину він упорається з рештою. Він узяв верхню зі стосика течок, що височіли перед ним на столі, і прочитав імена викликаних на процедуру примирення: «Луї Ланкре проти Ернестін Ланкре».

— Хай вони зайдуть, — звелів голова суду служнику.

За десять хвилин подружжя вийшло, помирившись.

— Усе йде гаразд, — промовив Себастян Перрон. — Просіть наступне подружжя.

Цього разу йому не вдалося переконати чоловіка зостатися з дружиною.

— Я цілком задоволений, — погоджувався той з суддею, — але вона ось уже три роки, як утекла від мене, і я не знаю, де вона зараз. Мені розказували, що вона стала кокоткою в Америці.

Тоді Перрон дав дозвіл продовжувати цю справу і звелів служнику запросити іншу пару. Досі він читав імена позивачів, не надаючи їм ніякого значення і зовсім не звертаючи уваги, та коли дійшов до восьмої справи, то аж підскочив з несподіванки.

— Таке неможливо! — промимрив він. — Тут якийсь збіг, це ім'я… Я просто не можу повірити…

Він приклав пенсне, щоб прочитати написані під іменем дрібним і нерозбірливим почерком дані про позивачів. А коли прочитав, то ще більше збентежився.

— Нема чого сумніватися, це той хірург, а його дружина, значить…

Цієї миті служник відчинив двері до зали, в якій сидів суддя. Відійшовши вбік, щоб пропустити подружжя, він оголосив:

— Пані Амелі Дроп, пан професор Поль Дроп, хірург, практикує в Парижі.

Себастян Перрон зблід, а Амелі Дроп, зупинившись на порозі, ойкнула від несподіванки.

Що могла означати така поведінка судочинця й позивачки, на яку, до речі, пан Поль Дроп зовсім не звернув уваги?

На якусь мить запанувало мовчання. Схвильований судочинець схилився над столом і нервово гортав справу, що стосувалася подружжя Дропів, хоча і збагнути в ній нічого не міг.

Досвідчена в мистецтві приховувати свої почуття Амелі Дроп опустила на обличчя вуалетку, щоб не було видно, як змінилося її обличчя, й мовчала. На запрошення судді молода жінка сіла, а чоловік залишився стояти, так що його обличчя було добре видно при світлі, яке падало через вікно.

Обоє, чоловік і жінка, які вперше зустрілися поглядами в цьому кабінеті, поважно вклонилися одне одному, не зронивши при цьому жодного слова. Вони чекали, а в кімнаті було чутно лише шелестіння сторінок, на яких суддя щось нервово черкав — мабуть, без потреби.

Потроху, в міру того, як він опановував себе, його щоки знову порожевіли, побілілі губи відходили, а про хвилювання свідчив лише блиск в очах, що зовсім не псував його вродливого розумного обличчя. Себастян Перрон справді був гарний чоловік, який, певне, за своє життя мав чималий успіх серед жіноцтва.

Тепер суддя, здавалося, набрався рішучості, щоб виконати свої обов'язки.

Підвівши голову, він суворим тоном звернувся до хірурга:.

— Ви Поль