Порожня труна - П'єр Сувестр

Не встиг він сісти за стіл, як двері позаду нього розчинилися і до нього притьмом кинулася жінка. Суддя простягнув руки і вони надовго застигли в обіймах, обмінюючись палкими поцілунками.

Тремтливим голосом жінка мурмотіла:

— Ох, Себастяне! Себастяне! Як я була вражена, коли побачила тебе… Як же це могло статися, що саме тобі було доручено мирити мене з чоловіком? — і сумно додала: — Як недобре ти вчинив… Треба було помінятися з іншим. Зваж на моє становище.

Себастян Перрон обережно вивільнився з жіночих обіймів і, посадивши свою гостю в крісло, де вона кілька хвилин тому сиділа, — це ж бо була не хто інша, як Амелі Дроп, — став перед нею навколішки.

— Амелі, Амелі, — лепетав він, цілуючи їй руки. — Не треба мені докоряти… Це цілком випадково, несподівано і помимо моєї волі сталося, що сьогодні мені довелося вести процедуру примирення. Ще годину тому я не знав, що займу місце судді, який завжди виконував ці формальності. Я був змушений його заступати, а з іменами позивачів і їхніми справами я знайомився, коли вони вже сиділи переді мною.

Амелі Дроп усміхнулася.

— Я рада дізнатися про це… Я завжди мала тебе за тактовну людину і не помилилася тепер. Яка я щаслива, що лише випадковий збіг обставин став причиною цієї неприємної зустрічі.

Суддя зніяковіло вглядався в жінку. Що ж то за стосунки були між ними?

Вже давно, років, мабуть, із сім, Себастян Перрон не бачив Амелі Дроп, яка була колись для нього панною Таверньє. Тоді молодий і вродливий судочинець уже головував у суді. Проте то був суд маленького міста Лібурн у провінції Дордонь. Елегантного, люб'язного, по-світськи вихованого й ще нежонатого Себастяна Перрона, який займав чималу посаду, радо приймали в товаристві Лібурна, так як, до речі, й усюди, де йому доводилося служити. Там він і захопився дівчиною, яка згодом стала його коханкою. Це й була Амелі Таверньє. Вони збиралися побратися, але на їхньому шляху виникла серйозна перешкода.

Батько Амелі Таверньє, людина непримиренних поглядів, належав до партії, що стояла в опозиції до уряду, і для нього було неможливим, щоб його зятем став судочинець, який служив Республіці. Можна було б, напевно, і врешті-решт подолати цю перешкоду, але тут сталися несподівані події.

Пан Таверньє відіслав свою дочку на південь до хворої тітки; це відбулося протягом кількох годин, а суддя Перрон дізнався, що за рекомендацією одного впливового сенатора його призначено в Париж, членом суду департаменту Сена.

Себастян Перрон їхав до столиці з наміром перш за все закріпити своє становище і все відкладав на пізніше владнання стосунків з Амелі Таверньє. Два чи три місяці він не мав вісток від неї, а потім отримав листа без підпису, хоча зразу збагнув, упізнавши по почерку, що цей лист від Амелі Таверньє. Вона давала йому знати, що вагітна від нього і збирається заподіяти собі смерть.

Молодий суддя не вагався ні секунди. Він був чесною людиною, і якщо зробив помилку, то тепер мусив її виправляти. Він попросив відпустку і того ж вечора виїхав у Лібурн, але дівчини там не було, вона саме подорожувала разом з батьками.

З серцем, переповненим тривогою і страхом дізнатися щомиті про смерть бідолашної, виявивши справжній нюх детектива, він кинувся по слідах родини Таверньє. За тиждень він знайшов їх у Біаріці.

Тут його страх і докори сумління поступилися місцем зовсім іншому почуттю — ревнощам. Увечері в казіно Себастян Перрон зустрів Амелі Таверньє. Дівчина була чарівна, її миловидне обличчя випромінювало радість, її прекрасні очі сяяли. Вона пройшла повз Себастяна, зробивши вигляд, що його не впізнала, спираючись на руку елегантного чоловіка з витонченими рисами розумного обличчя.

Судочинець остовпів. Що могла означати така поведінка його коханки, яка кілька днів тому написала йому, що скоро стане матір'ю, коли не накладе на себе руки?

Його замішання було недовгим. Амелі Таверньє знайшла спосіб підійти до нього з зневажливою іронією мовила:

— Ви спізнилися, мій любий, але я хочу вам сказати, що й не чекала вас… Якщо ви бажаєте, то я можу вас зараз представити чарівному чоловікові, з яким я кілька тижнів тому познайомилась у моєї хворої тітки на півдні. Цей чоловік — мій наречений, а через два тижні ми одружимося, — і з іронією вона знову запропонувала: — Може, ви все-таки хочете, щоб я вас познайомила?

— Ні, — сухо відповів молодий суддя і поспішив на паризький поїзд.

Повертався він розлючений і ображений. Досі він не відчував великого кохання до своєї полюбовниці, яка загалом відвертала його від обов'язків і мало важила в його житті. Успіху в жінок йому не бракувало. Однак після того, як вона так безсоромно віддала перевагу іншому, Себастян Перрон відчував, що глибоко вражений, але з зовсім іншого приводу.

Амелі Таверньє сповістила свого коханця, що вагітна, це, без сумніву, було причиною її спішного заміжжя, а він вважав несправедливим, що вона передає батьківство своєму чоловікові, на яке той не може мати права. «Це і ж моя, це наша дитина, — думав він, — а носитиме інше прізвище, не моє, зватиме батьком іншого чоловіка, ніж той, що має на це право». Зовсім нове почуття пробудилося в серці цієї людини, і, з одного боку, він усвідомлював, що для нього було б, мабуть, краще не одружуватися з Амелі Таверньє, а з іншого — шкодував, що віднині змушений жити самотній, назавжди відірваний від дитини, що невдовзі мала народитися і для якої він завжди буде чужим.

Він сказав собі: «Треба забути Амелі Таверньє».

Але не завжди робиться так, як гадається, і чи то через спільних знайомих, чи то з газет він дізнавався про всі подробиці життя своєї колишньої коханки. Але тепер їхня зустріч його приголомшила. Звичайно, йому було відомо, що Амелі вийшла заміж за професора Поля Дропа, та він був ошелешений, коли прочитав це ім'я на справі, за якою мав проводити процедуру примирення.

Минули роки, багато чого сталося з тих пір, але Себастян Перрон зберіг у глибині серця ніжну