Острів Каміно - Джон Гришем

Елейн, відчувши, що Мерсер попливла, завдала завершального удару:

— Коли ви зможете приїхати на острів?

— Іспити закінчаться через два тижні. Але я хочу відкласти рішення до завтрашнього ранку.

— Так, звісно.

Офіціантка вже якийсь час чекала неподалік від них, і Елейн сказала:

— Я залюбки спробувала б пана-коту. Що скажете, Мерсер?

— Я теж. Із келихом десертного вина.

Речей у Мерсер було мало, тому на виїзд пішло всього кілька годин. Напхавши у свій «Фольксваген-жук» одяг, комп’ютер із принтером, книжки, кілька каструль, сковорідок та іншого кухонного начиння, Мерсер без найменшого жалю покинула Чапел-Гілл. З цим місцем її не пов’язували жодні теплі спогади, а дві подруги, із якими вона тут познайомилася, були з тих, що кілька місяців ще нагадуватимуть про себе, а тоді зникнуть. Мерсер переїжджала й прощалася стільки разів, що вже добре знала, яка дружба переживе розлуку, а яка — ні. Вона сумнівалася, що коли-небудь знов побачить цих двох.

За кілька днів вона мала вирушити на південь. Зараз же їхала міжштатною автомагістраллю на захід, зупинилася в мальовничому містечку Ешвілл, де пообідала й трохи погуляла, а потім звивистою гірською дорогою дісталася до Теннессі. Коли вона нарешті зупинилася в мотелі на околиці Ноксвілла, було вже темно. Заплативши готівкою за невеличкий номер, вона повечеряла в сусідній перекусній із мексиканською кухнею. Проспавши вісім годин поспіль, Мерсер прокинулася на світанку, повна сил для ще одного довгого дня.

Гільді Манн була пацієнткою Психіатричної лікарні східного Ноксвілла останні двадцять років. Мерсер відвідувала її принаймні раз на рік, іноді двічі, але не частіше. Інших відвідувачів у Гільді не було. Коли Герберт зрозумів, що дружина не повернеться додому, то одразу потихеньку взявся оформляти розлучення. Його ніхто не засуджував. Конні, хоча й жила за три години їзди звідси, уже багато років не бачилась із матір’ю. Як старша дочка, вона була офіційною опікункою Гільді, але була надто зайнята, щоб знайти час для відвідин.

Мерсер терпляче пройшла абсурдно довгу процедуру реєстрації. Поговоривши п’ятнадцять хвилин із лікарем, вона почула той самий невтішний прогноз. Пацієнтка страждала на тяжку форму параноїдальної шизофренії, і раціональне мислення в неї цілком блокували маячні ідеї, голоси й галюцинації. За чверть століття в лікарні її стан не покращився, тому жодних надій бути не могло. Її сильно накачували психотропними препаратами, і Мерсер кожного разу, коли приїздила сюди, питала себе, скільки шкоди за всі ці роки завдали Гільді ліки. Але жодної альтернативи не було. Гільді була приречена на довічне ув’язнення в психлікарні.

З нагоди відвідин Мерсер медсестри не стали вдягати Гільді в звичну білу сорочку, натомість нарядили в блакитний бавовняний сарафан — один із тих, що Мерсер привезла впродовж цих років. Гільді сиділа боса на краю ліжка й дивилася в підлогу, коли Мерсер увійшла, поцілувала її в чоло, присіла поруч, погладила її по коліну й сказала, що дуже за нею скучила.

У відповідь Гільді лише відсутньо посміхалася. Мерсер, як завжди, дивувалася, якою старою виглядала її мати. Зараз їй було лише шістдесят чотири, але цілком можна було б дати їй усі вісімдесят. Сухорлява, виснажена, волосся сніжно-сиве, а шкіра ледь не просвічується. Та чому дивуватися? Гільді ніколи не виходила з палати. Колись давно медсестри щодня виводили її десь на годину погуляти подвір’ям для пацієнтів, але згодом Гільді стала надто різко цьому опиратися. Щось там її лякало.

Мерсер видала свій звичний монолог, розповівши про життя, роботу, друзів і таке інше. Щось було правдою, щось вигадкою, але в Гільді, вочевидь, ніщо не викликало реакції. Вона, здається, геть нічого не сприймала, а продовжувала так само тихо посміхатися, не відводячи очей від підлоги. Мерсер думала, що Гільді принаймні впізнає її голос, але й у цьому не була впевнена. Насправді вона й сама не дуже розуміла, чому продовжує сюди їздити.

Через почуття провини. Конні могла викинути матір із голови, але Мерсер почувалася винуватою, що не відвідує її частіше.

З останнього разу, коли Гільді щось їй казала, минуло вже п’ять років. Тоді вона впізнала дочку, назвала на ім’я й навіть подякувала за приїзд. Проте під час наступних відвідин Гільді почала кричати й злитися, тому медсестра перервала зустріч. Мерсер часто питала себе, чи не кололи матері трохи більше ліків, коли довідувалися про її приїзд.

Тесса розповідала, що Гільді, коли була дівчинкою-підліткою, полюбляла поезію Емілі Дікінсон. Сама Тесса, яка часто відвідувала дочку в перші роки її перебування в психлікарні, завжди читала їй вірші. Тоді Гільді ще слухала й коментувала почуте, але з роками її стан значно погіршився.

— Мамо, давай я тобі трохи почитаю?— звернулася до неї Мерсер, витягнувши товстий пошарпаний том: «Емілі Дікінсон. Збірка віршів». То була та сама книга, яку Тесса багато років привозила з собою в клініку. Мерсер підсунула крісло-гойдалку й сіла поруч із ліжком.

Поки вона читала, Гільді й далі мовчки посміхалася.