Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Але ж у нього сім'я.

— То й що? Хіба я гірша від його жінки? Я навіть, якщо хочете знати, молодша й краща.

Такої відвертості Павло не ждав.

— Касторська у вас ночує часто?

— Не дуже. Як приходить Морковченко…

— Вони про це домовляються наперед?

— Звідкіля мені знати? Може, й домовляються.

— Отже, учора Морковченко мав з Касторською зустрітись?

— Такого я не казала. Вони позавчора обоє були в мене, то, може, й домовилися. А чого він не прийшов, того я не знаю.

Богданович-мати, зіпершись об одвірок, мовчки прислухалася до розмови дочки з інспектором. Очі приплющила, ніби дрімала, проте видовжене обличчя сковувала сторожка напруга. Видно, за щось потерпає, але за що?

Світлану Касторську, аби менше непокоїти батьків, які й так насьорбалися через неї неприємностей, покликав у сільраду. Вона з'явилася в точно призначений час. Низькоросла, кругловида. Обличчя рясно всипане ластовинням. Тихенько привіталася й зупинилася біля порога, лякливо блимаючи скельцями окулярів у простенькій оправі.

— Проходьте й сідайте, — запросив Павло, кивнувши на стілець біля столу.

Як тільки сіла, обережно, ніби боялася стільця, лівою рукою прикрила праву, котра була коротша й тонша. Вдаючи, ніби розписує ручку, він краєм ока роздивлявся дівчину.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, для чого я вас покликав?

Світлана мовчки хитнула головою.

— Скажіть, будьте ласкаві, з ким ви, окрім Богданович, дружите?

— Ні з ким.

— А Іван Морковченко?

Дівчина одвела очі в куток, де сивіли сутінки, тонкі губи зібралися в клубочок, але хутко розпустила й обережно провела по них язиком. Пальці лівої руки міцно стисли пальці правої.

— Якщо це вам неприємно, на моє запитання можете не відповідати.

У Світланиних очах зблиснула злість. Турчинові здалося, що ця злість для дівчини — як рятівна мушля для равлика. Варто тільки позбутися цього захисту — і вона стане безпорадною, навіть немічною. Тільки як цього домогтися?

— Отже, дружите з однією лиш Богданович? Не гнівайтеся, але я скажу: особисто мені ця дружба не подобається. Негарно про вас обох говорять люди.

Біля лівого кутика губ Касторської здригнулася якась жилочка. Обличчя застигло. Примружила очі.

— Сестру свою пошкодуйте! Теж мені… Бачила таких. Зітхають, шкодують, а потім тягнуться до пазухи.

Така відповідь не здивувала Павла, як то трапилося, коли розмовляв із Богданович, бо стверджувалося: з ким поведешся, від того й наберешся. Проте хіба тільки це? Ой, ні. Тут є багато від каліцтва, людської жорстокості.

— Ви даремно гніваєтеся. Не знаю, хто вас гірко скривдив, але мені шкода вас по-справжньому. І щиро вам раджу: поки не пізно, вибирайтеся з болота, в яке вас тягне Богданович. Інакше буде погано.

— Гірше, як є, не стане!

— Вас може обминути щастя. Кохання може обминути…

Тоненькі зуби Світлани вп'ялися в нижню губу, плечі судомно здригнулися. Турчин сподівався, що такий стан спонукає її на відвертість. Тільки де там! Коли глянула, в очах знову клубочилася гостра злість.

— Шкодують… Всі мене шкодують: і батько, і мати, і сестри, і ви. А мені що від цього? Хіба я від ваших жалощів стану такою, як ви усі?

— А хіба ви не така, як усі?

— А це що?! Що?! — Касторська різко підняла праву усохлу руку й тицьнула нею в Турчина. Через стіл не дістала, проте йому здалося, ніби прохромила груди, як багнетом.

Він підвівся й підступив до дівчини, котра, впавши головою на стіл, гірко плакала, і обережно, пальцями торкнувся до худенької спини.

— Не треба плакати. Прошу вас, не плачте.

Коли ж, нарешті, Касторська, наплакавшись, почала витирати окуляри од сліз, Павло побачив її обличчя і здивувався: було воно по-дитячому беззахисне — така, здавалося, н горобця не скривдить.

… Кіндрат Сташевський з'явився на виклик трохи раніше. Заходив до кабінету непоспішливо: обережно відчинив двері, перш, ніж переступити поріг, окинув поглядом старшого лейтенанта, одну ногу переставив, а з другою затримався, ніби вибирав для неї місце, або й узагалі не знав, переставляти її чи ні. Така нерішучість не пасувала до високої, широкоплечої статури.

— Ви вже, певно, знаєте, що обкрадено сільмаг? — не зводячи погляду з Кіндрата, заговорив Турчин.

Водянисто-сірі очі Сташевського округлилися.

— Але, пробачте, — перебив інспектора, — до чого тут міліція, коли грім порося вбив?

— Спробуємо з'ясувати.

Турчин підсунув ближче до себе папір, взяв ручку, даючи зрозуміти, що збирається вести протокол.

— Де ви провели цю ніч?

— Вже й це міліцію цікавить? Ну й діла!

— Міліцію, знаєте, все цікавить.

— Розумію. Прекрасно розумію, хоча… Однаково, вже як вчепилися, то не відчепитеся. Так що зізнаюсь: був у Поліни Богданович. Додому пішов десь перед досвітком.

— Хто, окрім неї самої, може це підтвердити?

— Мати її, ну, й Світлана… І моя законна. Не дивіться на мене осудливо. Тут таке діло, що серцю не накажеш. Воно, конєшно, душа за дітьми болить, але тут таке діло, що їхнє тільки-но розвидняється, а моє вже на вечір хилить. Зараз вони мене не зрозуміють, а пізніше… Тут таке діло. І мене колись малим батько кинув, і я на нього гніву не маю.

— То ви збираєтеся залишати сім'ю?

— Таке діло, що доведеться…

Електрична лампочка звисала низько над столом, горіла яскраво, і Павло гарно бачив обличчя Сташевського — воно, окрім задуми, нічого не відбивало. До зустрічі цей