Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

У поведінці ревізора не вловлювалося й крапельки фальші. Але ж чекай-но, який дурень зізнається міліції: «Я виявив розтрату і за певні послуги підказав продавщицям, як заховати кінці — інсценувати крадіжку». Потрібні факти, а їх нема. Може, світло проллє нинішня ревізія, тільки на це потрібен час.

Відпустивши ревізора, Турчин прочинив кватирку, щоб висотався цигарковий дим. Сам, зіпершись на лутку, дивився у двір, спочатку все ніби й помічав, а потім дивився й нічого не бачив. Лихий забирай, ніяк не можна знайти потрібної стежки! З інсценованою крадіжкою вилами по воді писано. Котляр з Осиповою більше не зустрічається. Морковченко — теж. Він наймав кімнату з окремим ходом у вже літньої одинокої жінки. Глухувата господиня бачила, що того вечора він кудись ходив, а коли повернувся — не знає. Любив Котляр випити, проте міри не перебирав, тільки як підпивав, — розщедрився, пригощав людей, котрі чимось йому подобалися. Останнім часом почав ласувати коньяками. Шушпан говорить, що він великий майстер, що очі бачать, те руки й зроблять: машини, мотоцикли будь-яких марок ремонтує «із заплющеними очима». Звідси й гроші.

Може, воно й так. Але ж факт залишається фактом: тієї ночі, коли сталася крадіжка, Морковченко й Котляр зустрічалися в Осипової. Друге: чому Морковченко не хоче зізнатися, звідкіля тоді вертався так пізно? Щоправда, Шушпанові вдалося встановити, що з Осиповою товаришує Яніна Бражевська: то чи не міг із нею зв'язатися Морковченко? Чоловік Яніни — шофер, їздить на повій машині, часто буває в далеких рейсах. Тої ночі його не було вдома. Треба ще раз поговорити з Морковченком. Котляра вирішили поки що не чіпати — дуже вразливий, а якщо він злочинець, то варто почекать, щоб передчасно не злякати.

До Морковченка Турчин поїхав на автопідприємство. Він саме весело й голосно розмовляв із білявою цибатою дівчиною. Вгледівши інспектора, спохмурнів:

— Я слухаю вас.

У диспетчерській були люди, і Павло запросив Морковченка під клен, на лавочку. День випав теплий, тихий, всі голосно розмовляли, кудись поспішали, і на інспектора (а був він у цивільному) ніхто не звернув уваги.

— То як, ще по надумали зізнатися, звідкіля тоді верталися так пізно?

— Ні, — вперто мотнув головою диспетчер.

— Завдаєте нам клопоту. Це раз. Друге: хочете і собі, і Яніні нашкодити.

Довгообразе Морковченкове обличчя витяглося ще дужче, на злегка побілілих щоках заворушилися жовна.

— На понт берете, начальнику.

— Не треба, Морковченко. Ви ж не фраєр, а всього лиш озлоблена людина, яка втратила віру в добро і справедливість.

— А вони хіба є?

— Огляньтеся, обдивіться. Підлоти, звичайно, вистачає, але рано чи пізно, а їй настане кінець. Погано, дуже погано, якщо озлобленість породжує підлість.

— Філософія.

— Як хочте, так і називайте. Тільки людина, яка хоч трохи задумується над життям, творити таке, як ви, не буде.

— Що я творю протизаконне?

— Шкода, що дії ваші не підлягають під статтю, а то я віддав би вас під суд.

— За що?

— Хоч би за те, що скалічили життя Пасторській.

— Ой, держіть мене, бо я падаю! — вигукнув Морковченко, але на обличчі його не зворухнувся жоден м'яз. — Хіба я в неї перший? А послухали б ви її. Ото вже філософія, то філософія!

— З вашою як, співпадає?

— В акурат.

— Можливо, то й ваша філософія?

— Можливо. Тільки я своїх поглядів нікому не нав'язую. Так що з Касторською в мене повний порядок.

— А з Яніною?

Морковченко трохи повагався.

— Те ж саме. У мене, знаєте, натура така: дають — беру, б'ють — тікаю.

— Зрозуміло. Ну, а тепер ближче до справи. Отже, від Осипової ви пішли до Яніни Бражевської.

— Як вам хочеться, то хай буде так.

— У Бражевської, окрім вас та неї, хто ще був?

— У таких випадках свідки не потрібні…

— А в Осипової? Тільки давайте, як той казав, без бре…

— Ви ж без мене все винюхали, — буркнув Морковченко.

— Знову вас заносить. А що самі про все дізналися, то що мали робити? Ви ж не хотіли розказати правди. І так, в Осипової ще хтось був чи ні?

— Був Котляр, слюсар із майстерень. Але у них стосунки чисто ділові.

— Точніше?

— Купляє в неї горілку. Може, ще на чомусь кантачать, тільки я не цікавився. Мені, знаєте, чужого не треба. Я ж не служу в міліції, — вколов.

Турчин пропустив те мимо вух.

— А які у вас стосунки з Котлярем?

— Інколи розіп'ємо пляшку, своє минуле згадаємо… Ви ж, сподіваюся, в курсі, яке воно в нас. Чи, бува, і не тому взяли під обстріл? Тільки от що вам скажу: помиляєтеся. Він зав'язав, а я й не збирався розв'язуватися. Знаю, чим пахне життя в клітинку. Я сказав усе.

— Буду сподіватися, — задумливо мовив Турчин.

Чогось кольнуло в спині, і Турчин підвівся, щоб трохи розім'ятися, але перш ніж рушити звичним маршрутом, од вікна до дверей, окинув поглядом папери на столі: тут були протоколи допитів, акти ревізій, наслідки дактилоскопічних досліджень, відповіді на запити, характеристики з місць роботи отих, хто проходив по справі. Дивився так, ніби саме з висоти можна краще розгледіти, знайти те, що так довго шукає. Перегорнув кілька аркушів акту останньої, вже після крадіжки, ревізії. Ревізори провели її старанно, але нічого такого, за що можна було б зачепитися, не виявили. Злодії брали в основному дефіцити, вкрадене з асортиментом співпадало, правда, одинадцять джинсових штанів були завезені в магазин понад місяць тому, але продавщиці пояснили, що тримали їх як резерв: буде горіти