Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Зараз десь працює?

— Ні. Їй уже за шістдесят. Пенсії не отримує, бо не виробила трудового стажу.

— Що скажете про Касторську?

— Вона наполовину молодша від Богданович, але з ким поведешся… Як і Поліна, випиває, підночовує з хлопцями, з чоловіками, з покупцями поводиться зверхньо. Батько ніби й намагався виховати дочку — соромив, сварив, брав у руки пасок, та після того, як вона перебралася до Богданович… — Безнадійно махнув рукою. — Зараз Світлана живе в сім'ї, зважила на сльози матері, але в поведінці її нічого не змінилося.

Підполковник задумливо барабанив пальцями по прилавку.

— Ви не думаєте, що ця крадіжка — діло рук когось із тих, хто їх оточує?

— Ймовірно. Дуже вже чиста робота. Але й такі, як Богданович, можуть інсценувати крадіжку.

— Турчин, ваша думка?

— Я згоден із Шушпаном.

— От і добре, — вже бадьоріше мовив начальник. — Проте не відкидайте і третю версію — про злодіїв зі сторони. Правда, ми не знаємо, що покаже дактилоскопічна експертиза, які наслідки дасть ревізія, але в чеканні не будемо марнувати часу. Старшим оперативної групи призначається Турчин.

У своїй невеликій кримінальній практиці Павло твердо дотримувався правила: ліпше раз побачити власними очима і почути власними вухами, ніж десять разів послухати з чужих уст. Уточнивши в дільничного деякі деталі з біографій продавщиць, він того ж дня завітав до Поліни Богданович.

Жінка зустріла інспектора милою усмішкою. На обличчі — вродливому, але вже з помітним відбитком баламутного життя — не вловлювалося й крихти занепокоєння. Запросила Турчина до просторої світлиці з трьома широкими вікнами, які виходили в сад. Було тут чисто, затишно, стояли добротні, середньої ціпи меблі, дві килимові доріжки прослалися через усю кімнату, невеличкий килим висів на стіні.

«Із чого Шушпан узяв, що жінка живе не по можливостях? — дивувався Павло. — Певно, злі язики наплели йому, а він — нам».

— А знаєте, я ждала вас, — зізналася Поліна.

— Чого це?

— Бо вірила вам. Знала, міліції наговорять: вона і така, вона і сяка, вона здатна і на те, і на се… Ви ж, як люди чесні, порядні, схочете самі у всьому переконатися.

Старший лейтенант усміхнувся.

— От бачите, вгадала. То багатенько помий вилили на мою голову?

— Достатньо.

— Ах люди, люди… Чого вони такі? Я ж нікому й нічого поганого не зробила. Працюю чесно і живу таким життям, яке мені судилося.

В очах Богданович зблиснула сльоза. І все ж Турчин кинув жорстоке:

— Людям, наприклад, не подобається, що ви здали дітей в інтернат.

— Розумію. Дітей повинні ростити й виховувати ті, хто дав їм життя. Але ж бувають винятки.

— Безперечно. Однак у вашому випадку їх нема. Жодного.

— А може, в інтернаті моїх дітей краще за мене виховають?

У Турчина почало зроджуватися таке відчуття, ніби він ось-ось отримає облизни. Мить повагавшись, рубонув:

— Значить, дітям буде краще, якщо вони перебуватимуть подалі від такої матері, як ви?

— Господи, не бийте мене в саме серце! — зойкнула Богданович.

— І все ж?

Випуклі, густо нафарбовані губи продавщиці засіпались.

— Я бажаю своїм дітям добра. Розумієте: добра!

Ця відвертість втішила Турчина. Скортіло сказати щось гарне, заспокійливе, та зупинив себе: «Рано почепив їй ангельські крильця. Може, переді мною злочинець хитрий, мов біс, і, як в'юн, слизький».

— Вам подобається бути такою? — спитав, пильно вдивляючись у Богданович.

Вона не опустила очей, навіть віями не зворухнула, лиш по обличчю майнула темна тінь.

— Кожен живе так, як йому випадає…

— А може, хто як хоче?

— Я багато чого хотіла й зараз хочу. Тільки що з того? Зрештою, пізно мені переінакшувати своє життя.

Чим довше тяглася розмова, тим більше здавалося Турчинові, що перед ним сидить жінка, яку скривдило життя з самого початку.

— Змінити свою поведінку ніколи не пізно. І про це ми ще поговоримо. А зараз — до діла. Скажіть, хто, окрім матері й Касторської, може ствердити, що ви цієї ночі були вдома?

— Я вже казала вашому начальникові: ніхто.

— Ви сказали неправду. Нам відомо, що у вас був шкільний шофер Кіндрат Сташевський. Чому ви про нього змовчуєте?

Богданович низько опустила голову, пальці на руках, що розгладжували на колінах сукню, завмерли. Кругле обличчя відразу ніби зістарілось, ствердло, і зробити його добрішим не могло навіть сонце, що через вікно щедро обсипало жінку промінням.

— Чого я мовчу… А що я, — враз наколючилась, — повинна на всіх перехрестях кричати, що в мене підночовував сімейний чоловік?

— Вибачте, але нам треба знати. Тепер скажіть, хто із ваших друзів був у вас позавчора?

— Іван Морковченко і Світлана. Тільки ж — для чого вам все це? Вони — мої друзі, збираються в мене часто, інколи пересплять, — в голосі Богданович знову бринів сум. — Повірте, мені не дуже приємна така розмова.

Турчинові також не вельми приємно було цікавитися інтимними подробицями, але — служба.

Рипнули двері, і на поріг ступила Полінина мати. Як на свої роки, вона збереглася непогано — рівна, рухлива, зморшки на обличчі вміло приховані косметикою.

— Може, я подам каву?

— Дякую. Не треба.

— Ні, я все-таки подам. — Богданович-мати повернулася, щоб іти.

— Вибачте, але ж я відмовився, — ледь підвищив голос Павло.

— Не треба, мамо, — промовила Поліна. — Мабуть, Павло Якимович боїться, аби й про нього не наплели різного. Бо ж як-то одиноким жінкам?