Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Чечель лишився задоволений собою. Розвивалося так, як він передбачив. Судячи з того, що ніхто не турбував, Нікола зміг поставити все так, аби поліцейські не потикалися туди, куди їм не дозволили. Поза сумнівом, додалися особливі обставини: смерть однієї з найвідоміших та найвпливовіших постатей губернії. До всього присутність депутата міської Думи суттєво обмежувала поле дій поліцейського слідства. Тож години за чотири, ще до обіду, слуги закону залишили маєток — Платон мав змогу бачити від’їзд кавалькади крізь вікно нового пристановища, відсунувши краєчок портьєри.

Він ще проводжав небажаних для себе гостей довгим поглядом, як за спиною крекнув ключ — відчиняли двері.

— Ну? — запитав, не повертаючись.

— Проковтнули, — мовив Садовський. — Здається, вони перелякані більше, ніж треба. Я втомився слухати співчуття. Таке враження, ніби поліція тільки на те примчала, аби їх висловити.

Чечель повернувся. Нікола здавався впевненішим, ніж зранку. Йому вдалося взяти події під контроль, тож неприховано пишався собою. Зачепивши оком на третину порожній графин, ступив до столика, налив повну чарку, перехилив, сказав на видиху:

— Якби хазяїна знайшли з ножем у спині, а родина наполягала на самогубстві, поліція охоче прийняла б таке.

— Усе в руках родини, — погодився Платон. — Сьогодні так, слідству треба трошки потовктися на місці. Та щойно я знайду вбивцю, сім’я здатна передати його в руки правосуддя. Чи вирішити все в родинному колі, якщо бруду буде забагато.

— Ти сказав — убивцю. Отже, це чоловік, не жінка?

— Убивця — це той, хто вбив, — гмикнув Чечель. — Або та, котра вбила.

— Обіцяв поділитися першими міркуваннями.

— Ще не готовий, — збрехав Платон. — Марко мав прибути.

— Уже є. Аби бачив, як він тішився.

— Тішився?

— Комизився перед поліцією. Він же у нас неблагонадійний. Певний час був під наглядом, баронові чимало коштувало залагодити все. Менший фон Шлессер вважає себе недоторканним і, чесно кажучи, має на те всі підстави.

— Хай обережніше тепер. Уже нема кому заступитися.

— Марко того не розуміє. Поки що. Так чи інакше, поліції його особа не цікава. Він не підозрюваний, навіть не свідок.

— Мене він теж не цікавить у жодній з цих іпостасей, Ніколо. Але знайомства не уникнути.

— Навряд чи воно вийде приємним.

— А хіба його брат і сестра — приємні люди?

Садовський мудро промовчав.

Молодший син покійного Альфреда фон Шлессера сидів в обідній залі.

Ніколи не бачивши Марка навіть на фото, Платон чомусь уявляв його саме таким. Аристократичну породу не приховував навіть виклично розхристаний, босяцький вигляд. Молодий чоловік був струнким, пропорційно складеним, міцним та гнучким. На довколишній світ він дивився крізь круглі окуляри, які лежали на переніссі правильного, мовби вирізаного різцем скульптора носі. Довге пряме світле волосся обрамляло голову й давно не знало мила — але масність не робила Марка фон Шлессера огидним. Навпаки, підкреслювала бунтарський дух красеня, що додавало йому невловимого й погано зрозумілого шарму.

Юні панночки й зрілі самотні пані стали часто подобати занепалих янголів.

Данина часу.

Попри те що в залі топили, Марко не зняв шарф, обгорнутий навколо шиї. Чорне пальто кинув на спинку стільця, який осідлав, лишившись у піджаку й червоній сорочці з круглим коміром. В очі Чечелю кинулися брудні чоботи, у які новий знайомий заправив холоші штанів у сіру смужку. Зараз він здавався не молодшим сином мільйонера, який має право на частину батьківського спадку, а різночинцем, котрий перебивається випадковими заробітками чи живе на утриманні в жалісної багатої вдови, що нудьгує.

Крім Марка в залі зібралася вся родина — без Марії.

Базиль, уже при повному параді, не втілював скорботи. Навпаки, жваво походжав з келихом у руці, а на столі височіла на дві третини спорожнена пляшка коньяку. Поруч стояла кришталева вазочка з чорним кав’яром, з гірки стирчала чайна ложечка. Судячи з темних плям на скатертині, старший брат встиг кілька разів прикластися, але рука тремтіла. Варвара зайняла місце в кутку біля каміна, курила, і попільничка біля неї була повна недопалків.

Уздрівши Платона, молодший фон Шлессер стрепенувся, очі азартно блиснули:

— О! Це той фараон[22], якого виписав татусь для захисту матусі! — Вказівний палець із брудним нігтем націлився на Чечеля. — А ще він жив у моїй дитячій кімнаті! Казка про трьох ведмедів, хе-хе!

— Честь маю, — стримано кивнув Платон, готовий до подібного прийому. — Чечель Платон Якович. Поліцейський слідчий у відставці.

— Мої лахи теж знайшли підходящий вішак! — реготнув Марко.

— Тримай себе в руках, — кинула Варвара. — Пан Чечель — стороння людина. Поверхом вище лежить твій мертвий батько. Вияви хоч трошки поваги.

— А ти, сестричко, можеш виявити трошки поваги до всіх нас, у тому числі стороннього фараона? — глипнув на неї Марко.

— Не розумію.

— Все ти розумієш. Васька хоч не придурюється. Не вдає, що йому сумно. Поводиться, як завжди. Природи не ховає.

— Я сумую. — Базиль допив чергову порцію. — Це від смутку. Від журби. У мене такий спосіб, я заливаю горе.

— Ой, ти й радість заливаєш! — відмахнувся Марко, знову глянувши на Платона. — За що ненавиджу буржуїв, так за брехню. Вдають із себе казна-що, бо того вимагають світські правила. Перед ким вдаєте? Кому брешете? А! — Він знову махнув рукою, поклав ногу на ногу. — Розумієте, пане фараоне, усі присутні тут радіють, що так звана матуся прикнокала батька. Крім мене. Ну, і ще хіба ось загального улюбленця Нікі.

Чечель нарешті обрав манеру поведінки. Обсмикнув піджак, поправив краватку, заговорив рівно:

— По-перше, справді не помітно вашого суму з приводу втрати батька, Марку Альфредовичу. По-друге, чому ви називаєте вашу мачуху вбивцею? По-третє, до чого тут якісь ведмеді?

Марко зросив язиком губи.

— Почну з третього, як дозволите. Казка є така. Про дівчинку, яка заблукала в лісі й знайшла ведмежу хатинку. Зайшла, поїла, попила, поспала. Потім ведмеді приходять і починають: хто їв з моєї тарілки, хто пив з моєї чашки, хто спав у моєму ліжку? Ви — дівчинка, я — ведмеді.

— Марку, пан Чечель зрозумів, який ти дотепний, — знову озвалася Варвара.

— Нічого, мосьпані, — кивнув Платон. — У вашого молодшого брата все гаразд із асоціаціями. Принаймні, казки в дитинстві слухав. Зрозуміло, прошу далі.

— А я зобов’язаний вам щось пояснювати? Взагалі, навіщо допит?

—