Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Згоден, — вставив Садовський. — І треба поставити до відома Марка.
— Звичайно! — вигукнула Варвара. — Хоч він бур’ян, паршива вівця, та в лиху годину має бути разом із родиною!
— Це можливо? — Чечель глянув на Ніколу.
— Марко мешкає в нумерах на Подолі. Будинок — ще той гадючник, та способу його життя цілком відповідає. Я знайшов йому помешкання на прохання хазяїна.
— Ти знайшов молодшому фон Шлессеру діру на прохання його батька? — здивовано перепитав Платон.
— Барон... покійний барон махнув рукою, змирився, не ліз у синове життя. Єдина умова: з Марком мусив бути хоч якийсь зв’язок. Поруч там є поштове відділення. Телеграми на Маркове ім’я поштар носить, коли треба. Не чекає, коли хлопець удома, передає телеграму двірникові. А Марко, своєю чергою, може в разі чого телеграфувати сюди. Простіше прийти в контору, тільки ж Марко бунтар, не ходить до буржуїв.
— Покликати його неодмінно! — погодився Чечель. — Утім, то вже родинна справа. Мене більше хвилює поліцейське слідство. Тому пропоную всім присутнім укласти угоду й бодай раз у житті про щось спільно домовитися.
— Укласти угоду з вами? — Базиль скептично гмикнув.
— І між собою, — додав Платон. — Поліції ніхто поки не каже про вбивство. Пропоную не заглиблюватися, просто поставити слідчого перед фактом: рано-вранці Марія Данилівна знайшла чоловіка в спальні мертвим. Самогубство, нещасний випадок — то вже хай перелякані чиновники сушать собі голови. Інакше, пані та панове, поліція дійде того самого висновку, що я: вбивця серед присутніх. І, наголошую, не слуга. Комусь це треба?
Усі четверо перезирнулися. Чи не вперше за останні дні Базиль, Варвара і Марія дивилися одне на одного без явної ненависті. На обличчі кожного закарбувалися роздуми.
— Що це дасть? — нарешті вичавив Базиль.
— Виграємо час. Я, з вашого дозволу та, якщо хочете, благословення, далі вестиму слідство. Неофіційно, приватно. Так ніхто не копирсатиметься у ваших сімейних таємницях. Розголосу не уникнути, смерть Альфреда фон Шлессера — подія для газетярів. Але вони не писатимуть зайвого, не буде приводу для не потрібних нікому пліток. Щойно я з’ясую всі обставини, ми знову зберемося тут. І по тому вирішимо, давати мій висновок поліції чи лишити справу як є, а з вбивцею розібратися тісним колом.
— Вбивця має постати перед судом! — наголосила Варвара.
— Згоден. Та вкотре пропоную вам самим стати суддями. Це буде сімейний суд. Якщо присутні вирішать віддати вбивцю поліції, а заразом вивалити газетам історії, котрі кинуть на фон Шлессерів тінь, — гаразд. Проте припускаю: є інший спосіб покарати лиходія.
— Лиходійку! — каркнув Базиль, глипнувши на Марію.
— Згоден, нею може виявитися жінка. — Чечель ковзнув поглядом по Варварі. — Думайте. Або так, або я просто зараз забираюся звідси геть. Зустріч із поліцією та пояснення для мене не бажані. Залишаю подальший розвиток дій на розсуд родини.
— Ні! — не стрималася Марія.
Варвара тричі плеснула в долоні.
— Я не член родини, — подав нарешті голос Нікола. — Та дозвольте погодитися з Платоном Яковичем. Історія почалася як сімейна справа. Хай такою й завершиться.
— Здивуєтесь, панове, але я не проти, — мовив Базиль. — У цій родині, від якої чомусь відвернувся Господь, справді забагато бруду. Не хочу вивалювати далі, ніж уже маємо.
— Нехай, — знизала великими плечима Варвара. — Сподіваюсь, ви не затягнете процес, пане Чечель. Єдине: як ви збираєтесь уникнути зустрічі з поліцією тут?
— Обшукувати маєток навряд чи будуть. Тут є де принишкнути й пересидіти небажаний мені візит.
— Гратимете в хованки? — підморгнув Базиль. — За інших обставин охоче приєднався б до вас. Третім цілком може бути пляшчина гарного коньяку. В такій компанії пересидимо будь-що.
— Вася, я тебе прошу! — Варвара легенько вдарила брата по руці. — У такому вигляді перед поліцією депутати Думи не з’являються!
— Депутатам Думи плювати на поліцію! — парирував Базиль. Схоже, він перший перестав перейматися трагедією.
— Я все влаштую, — мовив Садовський діловито.
— На цьому всі вільні. — Платон чемно вклонився.
— Дякую, що дозволили, — буркнула Варвара. — Декому справді треба привести себе в належний стан.
Рішуче взявши Базиля за лікоть, вона мало не силою вивела його з зали.
— Вам треба вбратися в жалобу, Маріє Данилівно, — мовив Чечель.
По очах побачив — хоче щось запитати. Але стрималася, промовчала, слухняно залишила чоловіків. Щойно зачинила за собою двері, Нікола ступив до Платона, обіруч потиснув правицю.
— Блискуче! Ніколи не думав, що з ними можна отак впоратися! Хоча, здається, ти тільки відтягнув удар по вдові.
— Їй уже завдали удару, — сказав Чечель.
— Поясниш?
— Не тепер. Берись до справ, зараз твій вихід, Ніколо. І ще... — Платон пожував губами, легенько клацнув пальцями. — Сюди ж приїде найменший фон Шлессер. Я зайняв його апартаменти. Мене куди, в людську[21]?
— Місця вистачає. — Садовський, схоже, не вловив іронії. — На першому поверсі є спальня для гостей, у дальньому крилі.
— Чому одразу не поселили туди?
— Бо так розпорядився хазяїн, — сказав Нікола, дивлячись Чечелю просто у вічі. — Словами не пояснити, відчувати треба. Але, думаю, після всього, що було, ти мусиш відчути.
— Що саме?
— Те, чого бажав покійний фон Шлессер. — Садовський зітхнув. — Коли старші діти тут, Маркова кімната так само не мала лишатися порожньою. Меншого сюди калачем не заманиш, а батькові болить. Він любить... тобто любив своїх дітей, навіть таких. Відчував занепад роду, нічого не міг удіяти.
— Ясно.
— І потім, Платоне: ніхто не знав, як усе повернеться.
«Брехня», — мало не вирвалося в Чечеля.
Одна людина знала напевне.
Та, яка писала анонімку, готуючи смерть главі роду.
Розділ 13
Занепалий янгол
годи, укладеної в обідній залі, дотрималися всі.Платонові навіть не довелося принизливо ховатися й сидіти в щілині тихою мишею. Його просто зачинили в помешканні на першому поверсі, обладнаному для повного комфорту шановних гостей. Тут було все, зокрема ванна і ватерклозет, а карафка
