Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— До чого ви це кажете?

— До того, Маріє Данилівно, що тут поліції нема чого робити. Альфред фон Шлессер навряд чи вкоротив собі віку, щойно відсвяткувавши ювілей. Склянку йому дав той, кому барон довіряв і від кого не чекав підступності. Перша підозра — на вас, як не крути. Я б сам не думав нічого іншого. Проста справа.

— Навіщо мені вбивати чоловіка?

— Спадщина, Маріє Данилівно. Ще банальніший мотив, сотні разів описаний у тих-таки бульварних романах.

— Не читаю їх!

— Дарма. Часом таке читання радить злочинцям, як ліпше замести сліди.

— Та що ви таке плетете!

Марія рвучко скочила з крісла. Страх змінився на гнів. Щоки пашіли, очі палали, вона не втрималася й тупнула босою ніжкою.

— Я зрозуміла! Вони вам платять чи, радше, обіцяли заплатити! Базиль, Варвара — ви на їхньому боці! Але не надійтеся! В них нічого нема! Ви праві, я перша маю право на спадок! Жоден зі Шлессерів не дістане нічого! Ніхто з них не згаданий у заповіті!

— Чекайте. — Платон говорив спокійно. — Хіба заповіт існує?

— Ні! Альфред не збирався помирати! Хворів — та не аж так, щоб наближалася смерть!

— Як можна згадати чи не згадати когось у заповіті, якого де-факто не існує?

— Та отож! Розбещені дітки, і Марко теж, повинні сидіти мовчки, крячками! І чекати, поки я, вдова їхнього батька, вступлю в свої законні права! Й аж тоді сподіватися на мою милість до них! Якщо мовчатимуть, не ляпатимуть дурними язиками, я, так і бути, з поваги до пам’яті їхнього покійного батька не позбавлю жодного з них утримання, яке вони вже мають!

Марія тяжко дихала, у певний момент захлинулася словами.

— Ви все сказали? — спокійно запитав Платон.

Молода жінка ковзнула поглядом кудись нижче, і Чечель аж тепер згадав — увесь час, навіть оглядаючи тіло, примудрився не випускати з правиці револьвер. Коли брав пляшечку, не помітив, як машинально переклав зброю з правої руки в ліву, потім повернув назад. Справді, в ситуації, що склалася, револьвер був недоречним. Примостивши його на туалетний столик, Чечель знову розвернувся до Марії, яка вже встигла взути капці.

— Сказали все? — повторив.

— Що ще хочете почути?

— Більше нічого не треба. Досить, аби заарештувати вас і засудити на заслання в Сибір. Щойно ви наговорили на довічний термін. Кажу вам як правник з досвідом посилати вбивць на каторгу.

— Я не вбивця!

— Але щойно озвучили мені наміри щодо спадщини. Отже, очевидний мотив побачить навіть зелений помічник судового пристава. Тим більше є купа свідків, котрі підтвердять: жертву незадовго до трагедії попередили про ваш намір. Фон Шлессер не зважив, бо ви задурили йому голову. Молода жінка закохала в себе старшого чоловіка. Нарешті, Маріє Данилівно, спосіб убивства — жертва взяла отруту з рук, котрі вважала люблячими. Ну, і ваша репутація так званої чорної вдови. Вуаля! — Платон розвів руками, мов фокусник, котрий завершив трюк.

Кров відлинула від Маріїного обличчя. Коли Чечель завершив спіч, перед ним знову стояла до краю налякана жінка. Зиркнувши на мерця, вона схлипнула:

— Що робити? Що мені тепер робити, Платоне Яковичу? Ви ж врятуєте мене? Врятуєте, правда? Я вам заплачу, ви не пошкодуєте...

— Давайте не чіпати грошей, — відрізав Чечель. — Мене як поліцейського, хай колишнього, цікавить не ваш порятунок, а встановлення істини. Якщо з’ясую, що ви вбили чоловіка, не покриватиму вас. Хоча тут є величезне питання, чи вартує чогось моє слово взагалі. Я поза законом. Не пам’ятаю, казав вам чи ні. До мене в поліції особливий рахунок. А поліцію ви зобов’язані поставити до відома про те, що сталося. Якщо це не зробив уже хтось на кшталт Базиля. Той рветься з повідка й бризкає слиною, так хоче законопатити вас у камеру зі щурами.

Марію пересмикнуло.

— Не хочу.

— Ніхто не хоче. — У Платоновому голосі почулися нотки повчання. — Тож давайте домовимося тут, на березі, Маріє Данилівно: більше нікому такого, як оце щойно почув, не кажіть. За великим рахунком, навіть подумки, до себе. Ваше становище без того вкрай хистке. Ясно?

Жінка кивнула раз, потім — ще раз.

— Добре. Тепер — по справі. — Платон відчув себе справжнім слідчим. — Хто знайшов тіло?

— Я. Щойно побачила Альфреда отак, на підлозі, — кинулася до нього, почала сіпати. Чомусь першою думкою стрельнуло: впав із ліжка, не було кому подати ліки.

— Чому вас не було вночі на подружньому ліжку? Даруйте, якщо нечемний...

— Нічого. — Марія опановувала себе, уже відкинула емоції. — Останнім часом ми іноді лягали порізно. Я вважала, що чоловікові потрібен спокій. Коли почувався добре, мене поруч не треба. І, — вона проколола Платона гострим поглядом, — щоб одразу поставити крапки в найцікавішій для всіх історії. У свої ніби не надто поважні роки Альфред майже вичерпав чоловічі можливості. Знаю, дехто лишається жвавим до вісімдесяти чи навіть більше. Така вже ваша чоловіча природа. Але не Альфред. Ви знаєте все про його дітей. Нерви, додайте величезне напруження в усьому, що стосується родинного діла. Через те, аби розвантажити себе, він дозволив Ніколі перебрати керування. Отже, Платоне Яковичу, останній рік ми з Альфредом не жили інтимно. Не пам’ятаю вже, хто перший запропонував спати окремо. Обох влаштовувало.

— Дякую за відвертість, — стримано мовив Чечель. — Беру на замітку. Коли ви знайшли тіло, о якій годині?

— Перед восьмою. Альфредові час вживати ліки.

— Двері спальні були зачинені зсередини?

— На ключ, — підтвердила Марія. — Чоловік завжди так робив, та я маю свій. Ось.

Вона вийняла ключ із кишені халата.

— Відчинили самі чи перед тим постукали?

— Сама. Знала — замкнено.

Чечель обійшов ліжко, визирнув у вікно. Поторсав стулки.

— Теж замкнено. Зсередини. Другий поверх, внизу на снігу — жодних слідів. І взагалі, не припускаю, що пан барон уночі міг пустити когось з вулиці, хай навіть візитер ліз драбиною. — Він міркував уголос, звертаючись не так до Марії, як до себе. — Ви зайшли. Побачили чоловіка на підлозі. Переконалися — мертвий. Що далі?

— Погано контролювала себе, — зізналася Марія. — Подзвонила Ніколі...

— Стоп! — Платон зупинив її жестом.