Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Я безсилий.

— Ви складаєте лапки? — Марія поклала руку йому на плече, Платон не забрав.

— Мої слова не матимуть жодного впливу. За великим рахунком, ми з вами в схожій ситуації. Дуже схожій.

— Кажіть далі. — Марія торкнулася його грудей своїми, Платон відчув їхній жар крізь тканину сукні.

— Мені загрожує тюрма за вбивство, якого я не скоював.

— Чому я нічого про це не знаю?

— Тому що ви не питали.

— Саме час, хіба ні?

У голові паморочилося. Платон взяв Марію за стан, легенько стиснув, потім рішуче, навіть різкіше, ніж треба, відсторонив від себе. Ступив назад — завеликий крок. Збоку виглядало — відстрибнув зайцем.

— Ви боїтеся мене, Платоне Яковичу?

— Ви вже двічі приходите, коли я сам, Маріє Данилівно. Як хтось дізнається, це зашкодить нам обом.

— Але ви мусите стати на мій бік. Захистити. Нещасний Альфред для того вас найняв.

— Запросив.

— Підозрюю, діти обіцяли заплатити, якщо вмовите мене зізнатися.

— Я не збираюся вмовляти вас. Аби мав такі наміри, аби міг погодитися списати вбивство на невинну людину, зараз вашим гадючником займався б хтось інший. І чомусь здається, той інший швидше б домовився з вами та з родиною. На їхню користь проти вас. Але й не на вашу шкоду. Я ж не вмію вмовляти невинну людину зізнатися.

— Мудро, Платоне Яковичу. — Жінка ніби щойно прокинулася, здригнулася, торкнулася долонями розпашілих щік. — Годі про мене. Зі мною ясно, що дуже туманно. Розкажіть про себе. Що з вами не так, чого боїтеся.

— Того ж, чого й ви. Отримати не за своє.

Марія не знати звідки дістала тонку цигарку й мундштук. Чечель знайшов сірники, видобув вогонь, підніс вдові. Закуривши, вона зайняла його місце в кріслі. Поклала ногу на ногу.

За бажання збоку це могло б виглядати вульгарно.

І трактуватися двозначно.

— Отже, Платоне Яковичу, ми товариші по нещастю. Я вас слухаю.

— Вам навряд буде цікаво.

— Ви мій захисник... або кат. Маю право знати про вас дещо більше.

— Про ката ви занадто.

— Не змушуйте даму чекати. — Вона затягнулася, випустила під стелю пахкий дим.

Раптом Чечель відчув непереборне бажання розказати все комусь, хто майже нічого про нього не знає.

— Будь по-вашому. — Він налив собі, запитально глянув на Марію, та заперечливо хитнула головою. — Напевне, чули про вбивство Полінки Урусової.

— Хто це? — прозвучало щиро.

— Єдина донька дійсного таємного радника князя Антона Урусова. З Санкт-Петербурга. Не так давно новину товкли в Києві на кожному розі.

— Ви вже знаєте: я не так часто буваю в Києві. Тим більше не слухаю, про що теревенять на кожному розі. Я обмежила світське життя з відомих вам причин. І припинила читати газети. Мені сюди пошта доставляє тільки дамські журнали і випуски «Довкола світу»[24]. Журнали полюбляв покійний чоловік, тож і я знаходила там щось цікаве для себе. Він любив обговорювати щось за чаєм чи на прогулянках. Словом, не знаю вашого предмета.

Платон гмикнув.

— Щось не так? — підозріло зиркнула Марія.

— Навпаки, усе гаразд. Щойно ви вкотре змусили мене пишатися собою. Саме подібна поведінка стала непрямим слідом, який вивів мене на вбивцю. Хоч викриття й зіпсувало моє життя назавжди.

— В сенсі?

Чечель зітхнув.

— Маріє Данилівно, так я вирахував Полінку Урусову. Маніячку, яка тримала Київ у страху з минулої осені до цього Водохреща.

Марія заплющила очі, стиснула пальцями скроні, легенько потерла їх.

— Не плутайте мене, Платоне Яковичу. То, кажете, княжну вбили. Тепер — убивця вона. Дівчина вбила сама себе?

— Якби в моїй шкурі був котрийсь із новомодних філософів, погодився б із вами. Певною мірою так є: вбивця стала на свій смертний шлях, обравши шлях убивства.

Вдова труснула головою.

— Не люблю філософів. У журналах доступніше пишуть. Уважно слухаю.

Вона взяла нову цигарку.

Знову подбавши про сірника, Чечель вирішив не вдавати з себе велике цабе.

Графин із коньяком завбачливо поставили й тут, тож без церемоній налив собі, погойдав чарку, приклався, відпив половину.

— Довелося мені бувати в знаменитих київських світських салонах. Там раді згаданим уже філософам, чи, скорше, тим, хто вдає з себе мудреців, носіїв знань та абсолютних істин. Вони не раз закликали читати книжки повільно. Читання в їхньому ідеалі має забирати стільки ж часу, скільки писання. Так читач опиниться на одній хвилі з творцем і краще його розумітиме.

— Дурня. До речі, я вас уже не розумію.

— Вважайте сказане невеличким прологом. — Чечель знову відпив, зміряв Марію поглядом від п’ят до маківки й не стримав утіхи, побачивши, як вдова нервово повела плечима. — Я жив цим від минулої Покрови до нинішнього Йордана, мосьпані. Без малого сто днів. І готовий розповідати про кожен, усе пам’ятаю по хвилинах. Хочете почути історійку, яка полоскоче нерви, — чи опинитися поруч зі мною? Жити щодня, спати уривками, не знати, чи буде завтра нове тіло, пройти зі мною шлях від початку до кінця?

Марія незграбно затягнулася, закашлялася, очі блиснули вологою.

— У нас немає ста днів, Платоне Яковичу, — мовила, відновивши дихання.

Чечель говорив, дивлячись повз неї.

— Усе почалося в жовтні. У глибині одного з лісистих ярів на Гончарах[25] бродячі собаки знайшли жіноче тіло. Зграй бояться, вони давно хазяйнують по околицях. Нападають на волоцюг, обачливі містяни певними вулицями уникають ходити поодинці. Перехожі гукнули городового. Ані він, ані люди не здивувалися, випадок не перший. Навіть криваві рани замість грудей не були чимось особливим. Хижі собаки могли їх відгризти. Але потім, в анатомічному театрі, лікар забив тривогу: груди акуратно відрізали гострим ножем. Так почався кошмар.

— Б’юся об заклад — жертва була гулящою.

— Повія, — кивнув Платон. — Із затрапезного притону на Ямській. Справу передали мені, і не тому, що хотіли розкрити.

— Дивно. Ви ж наче найкращий...

— У тому й нью-анс. — Чечель посміхнувся кутиком рота. — На той час молодий успішний слідчий кримінальної поліції забагато крутився під ногами вищих чинів. Перебирав на себе зайву, не потрібну їм увагу. Не люблю хвалитися, та маю право: на моєму фоні останній рік інші,