Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— Ви сказали, почувся тріск? — озвався доктор Фелл.
Запитання було таке несподіване, що Хедлі здивовано оглянувсь, а Дреймен спрямував на голос свій невидющий погляд. Доктор Фелл, постукуючи по килиму палицею і важко дихаючи, сидів незворушно.
— Гадаю, що це дуже важливо, — дивлячись на вогонь, додав він, немовби йому хтось заперечував. — Дуже важливо. Гм… У мене, містере Дреймен, до вас лише двоє запитань. Ви чули, як затріщало… віко труни? Виходить, могила, з якої вибрався Грімо, була дуже мілка?
— Так. Дуже мілка. А то він би з неї ніколи не вибрався.
— Друге запитання. Щодо в'язниці. Порядки в ній були суворі чи не дуже?
Це запитання здивувало Дреймена, але він стримано відповів:
— Не знаю. Чув лише, нібито урядовці нарікали на адміністрацію в'язниці. Гадаю, вони були незадоволені тим, що хвороба поширилась за межі в'язниці і тому зменшилось число робітників у соляних штатах. Між іншим, імена померлих були надруковані в газеті. Я сам бачив, тож іще раз запитую: яка користь копатися в давніх скандальних історіях? Це вам не допоможе. Ви ж бачите, щодо Грімо немає ніяких сумнівів, але…
— Правильно, в цьому й уся суть, — буркнув доктор Фелл, пильно дивлячись на Дреймена. — Я теж хочу це наголосити. Сумнівів немає… ніяких. Що може примусити людину поховати в землю всі сліди свого минулого?
— … але може постати звинувачення проти Ернестіни Дюмон, — підвищивши голос, закінчив Дреймен. — Ви розумієте, що я маю на увазі? А дочка Грімо? А це припущення, що один чи обидва його брати живі? Вони мертві, а мертві з могил не виходять. Дозвольте запитати, хто подав думку, що Грімо вбили його брати?
— Сам Грімо, — відповів Хедлі.
Ремполові здалося, що Дреймен нічого не зрозумів. Він непевно, немовби йому перехопило дух, підвівся зі стільця, розстебнув пальто, провів рукою по горлу й знову сів. Лише його склянистий погляд не змінився.
— Ви мене обманюєте? — по-дитячому запитав він тремтячим голосом. — Навіщо ви мене обманюєте?
— Це правда. Прочитайте! — Хедлі простяг йому записку від лікаря Петерсона.
Дреймен швидко подався вперед, щоб узяти її, але потім відсмикнув руку назад і похитав головою.
— Це мені ще нічого не доводить, сер. Я… я… Ви маєте на увазі, він щось сказав, перше ніж…
— Він сказав, що вбивця — його брат.
— Він іще щось сказав? — повагавшись, запитав Дреймен.
Хедлі помовчав, даючи Дрейменові змогу подумати.
— Але я запевняю вас, — провадив Дреймен, — це неможливо! Ви маєте на увазі, що той блазень, який погрожував Грімо, якого Грімо ніколи доти не бачив, — один із його братів? Ви так гадаєте? Не розумію… Як тільки я дізнався, що Грімо закололи…
— Закололи?
— Так. Я кажу, як…
— Його застрелили, — уточнив Хедлі. — Звідки ви взяли, що його закололи?
Дреймен стенув плечима. На його обличчі промайнув розпачливий вираз.
— Здається, джентльмени, я поганий свідок, — промовив він рівним голосом. — Я мав найкращі наміри розповісти вам про все, у що ви не вірите. Можливо, я чогось не зрозумів. Містер Менген сказав, що на Грімо вчинено напад і він умирає, а вбивця, порізавши на шматки картину, зник. Тож я й подумав… — Він потер перенісся. — У вас є до мене ще запитання?
— Що ви робили ввечері?
— Я спав. Я… Ви ж бачите, у мене хворі очі. За вечерею вони так боліли, що я не пішов до «Альберт-Холу»[14], а випив снодійне й ліг. На жаль, від пів на восьму до того часу, коли містер Менген розбудив мене, я нічого не пам'ятаю.
— Розумію. Ви роздяглися, коли лягали спати, містере Дреймен? — дивлячись на його розстебнуте пальто, тихо, але рішуче запитав Хедлі.
— Прошу проба… Чи роздягся? Ні. Лише скинув черевики. А що?
— Ви виходили із своєї кімнати?
— Ні.
— Тоді звідки у вас на піджаку кров? Ось тут! Устаньте! Стійте спокійно! Скиньте пальто!
Ремпол бачив, як Дреймен жестом людини, що ось-ось упаде, стягуючи пальто, нерішуче провів рукою по грудях. На ньому був світло-сірий костюм. На правій полі піджака, біля кишені, чітко вирізнялася темна пляма. Дрейменові пальці спочатку зупинилися на плямі, потім почали її розтирати.
— Це не може бути кров, — заговорив він, поступово підвищуючи голос. — Не знаю, що це, тільки не кров, запевняю вас.
— Побачимо! Скиньте піджак, будь ласка. Боюся, ми попросимо залишити його в нас. Хочете щось забрати з кишені?
— Але…
— Звідки ця пляма?
— Не знаю. Їй-богу, не знаю, навіть не уявляю… Чому ви думаєте, що це кров?
— Дайте мені піджака, будь ласка, — попросив Хедлі. — Він спостерігав, як Дреймен тремтячими руками дістав з кишені кілька мідних монет, квиток на концерт, носову хустку, коробку сигарет «Будбайн» та сірники, потім узяв піджака й розіслав його в себе на колінах. — Гаразд. Ви не будете заперечувати, якщо ми обшукаємо нашу кімнату? Мушу вам сказати відверто: якщо ви відмовите, повноважень робити обшук я не маю.
— Я не заперечую, — похмуро відказав Дреймен і потер чоло. — Скажіть, інспекторе, як це трапилося? Не розумію… Я намагався нічого поганого не робити. Так, нічого поганого! Я не маю до цієї справи ніякого стосунку. Я заарештований? Що ж, не заперечую.
Його гірка посмішка викликала в Ремпола скоріше подив, ніж підозру. Щось тут було не те. Ремпол бачив, що Хедлі теж поділяє його сумніви. Гаразд, ось чоловік, який дав кілька дивних, неправдоподібних свідчень. Він розповім страшну історію, що могла бути вигаданою чи правдивою, але була якась театральна. Зрештою на його піджаку виявлено кров. І все ж Ремпол чомусь був схильний вірити в його історію чи принаймні в те, що чоловік вірить у неї сам. Можливо, тому, що історія була зрозуміла й проста, і ось перед ними стоїть той, хто її розповів, — високий, кістлявий, у голубій, вилинялій до білого сорочці з підкоченими рукавами, що оголяли тонкі, худі руки. Краватка в нього з'їхала набік. На підлогу звисає перекинуте через одну руку пальто. Стоїть і ніяково всміхається.
— Бетсе! Престоне! — покликав, вилаявшись подумки, Хедлі й, поки
