Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
11. Убивство-чаклунство
Наступного ранку, о дев'ятій годині, доктор Фелл застав своїх гостей у дрімоті. Ремпол уночі спав дуже мало. Коли вони з Феллом повернулися додому, було вже пів на другу ночі, але Дороті бажала знати всі подробиці, а Ремпол був зовсім не від того, щоб ними поділитися. Вони запаслися сигаретами та пивом і пішли до своєї кімнати; там Дороті, мов Шерлок Холмс, поскидала на підлогу подушки з канапи, всілася на них і з мудрим виразом на обличчі, тримаючи в руках кухоль пива, слухала, а її чоловік ходив по кімнаті й розповідав. Її думка була тверда, але не зовсім зрозуміла. Вона задоволено слухала про мадам Дюмон і Дреймен», одначе виявляла глибоку антипатію до Розетти. Навіть коли Ремпол процитував їй висловлений Розеттою в дискусійному гуртку девіз, я яким обоє вони, до речі, були згодні, своєї думки про неї Дороті по змінила.
— Запам'ятай мої слова, — впевнено сказала вона, наставивши на нього сигарету, — ота блондинка з незвичайним обличчям у цій справі якось замішана. Вона нещира, хлопче. Б'юсь об заклад, з неї не вийшло б навіть доброї… е-е… куртизанки, якщо користуватися її термінами. Якби я ставилася до тебе так, як вона ставиться до Бойда Менгена, і ти не заткнув би мені рота шкарпеткою, то я б узагалі з тобою не розмовляла. Ти розумієш, що я маю на увазі?
— Не варто її осуджувати, — сказав Ремпол. — Крім того, що поганого вона зробила Менгенові? Наскільки мені відомо, нічого. Та й не думаєш же ти серйозно, що вона могла вбити свого батька, якби навіть і не була в тій кімнаті внизу?
— Звісно, що ні! Вона просто не могла б надягти того маскарадного костюма і ошукати мадам Дюмон, — погодилася Дороті, замислено дивлячись на чоловіка великими карими очима. — Мадам Дюмон і містер Дреймен, гадаю, теж не винні. А щодо Мілза… Мілз, здається, досить самовпевнений тип. Ти вважаєш, він каже правду?
— Так
— У мене геніальна ідея! — замислено промовила вона, підносячи до рота сигарету. — Тих двох, кого я найбільше підозрюю, на кого найлегше було б завести справу, ви не бачили. Це — Петтіс і Бернабі.
— Що?!
— Атож. Але Петтіс відпадає. Він дуже невисокого зросту, чи не так? Доктор Фелл з його ерудицією, гадаю, навіть сказав би — низького. Я оце пригадала одну історію. Не пам'ятаю вже, де її прочитала, але вона в тій чи тій формі зустрічається в кількох середньовічних оповідях. Пам'ятаєш? Високий рицар у латах і заборолі приїжджає на турнір і всіх підряд перемагає. Тоді проти нього виступає наймогутніший з рицарів, зненацька б'є його просто в забороло й збиває з голови шолом. І тоді виявляється, що це — молодий вродливий юнак, зріст якого для панцира надто малий…
— Люба, — глянувши на неї, з почуттям власної гідності сказав Ремпол, — це нісенітниця. Це найбезглуздіша ідея, яка… Ти серйозно вважаєш, що Петтіс міг мати фальшиву голову й накладні плечі?
— Ти надто обережний, — наморщила носа Дороті. — Як на мене, ця думка заслуговує на увагу. Підтвердження? Гаразд. Хіба Мілз не говорить про блискучу голову й про те, що вона була ніби зроблена з пап'є-маше? Що ти на це скажеш?
— Скажу, що це жах. А практичнішої думки в тебе немає?
— Є, — відказала Дороті, але цього разу, правда, уже з меншим запалом. — Хоч це майже неможливо. Чому вбивця прагнув не залишати слідів своїх ніг? Ви всі дошукуєтесь якихось страшних і складних причин. І воднораз сходитеся на думці, що вбивця просто вирішив пожартувати з поліцією. Дурниці, любий! Що можна подумати про те, чому вбивця прагнув не залишати слідів? Чому? Бо вони в нього такі виразні, що одразу виказали б його. Отже, він має якусь ваду, або щось інше, що вказало б на нього, якби він залишив сліди ніг…
— А…
— А ти згадав, що в того Бернабі скалічена нога…
Перед світанком Ремпол нарешті заснув. Йому снилися сни, в яких Бернабі зі скаліченою ногою здавався ще лиховіснішим, ніж той, у кого була фальшива голова…
Коли цього недільного ранку близько дев'ятої години доктор Фелл постукав у двері, Ремпол зіскочив з ліжка, поголився, квапливо одягся й, спотикаючись, рушив мовчазним будинком. Для доктора Фелла було ще рано, і Ремпол подумав, що за ніч з'явилися свіжі новини. В коридорах було холодно. Навіть велика бібліотека, де в каміні палав вогонь, мала такий вигляд, який буває в кімнаті, коли люди, підхопившись на світанку, збираються, щоб устигнути на поїзд. Сніданок на трьох стояв накритий в еркері, звідки було видно ряд будинків з пласкими дахами. День був сірий. Небо заволокли снігові хмари.
Доктор Фелл, уже вдягнений, сидів біля столу, підперши голову руками, й читав газету.
— Брат Анрі, — буркнув він і ляснув долонею по газеті. — Атож. Знову він. Щойно подзвонив Хедлі й розповів подробиці. Він буде тут з хвилини на хвилину. Ось почитайте для початку. Коли вчора ввечері нам здавалося, що перед нами важка проблема… Подивіться сюди! Я, як і Дреймен, не можу повірити. Це нове вбивство витіснило вбивство Грімо з першої сторінки. Добре, що газетярі не вловили зв'язку між цими двома вбивствами, а може, цього не сталося завдяки Хедлі.
Ремпол, поки йому подали каву, перебіг очима заголовки. Один з них, яким автор, мабуть, дуже пишався, був: «Чаклун убиває чаклуна». Були ще: «Загадка вулиці Каліостро», «Друга куля — для тебе!»
— Вулиця Каліостро? — запитав Ремпол. — Де в біса ця вулиця? Здається, я чув такі дивні назви, але цієї…
— Звичайно, ви не могли про неї чути, — зауважив доктор Фелл. — Це одна з тих вуличок, що загубилися в центрі Лондона. На неї можна натрапити лише випадково, коли схочеш скоротити відстань. Так чи так, а від будинку Грімо до вулиці Каліостро пішки йти не більше трьох хвилин. Це глухий завулок, що проходить паралельно до Гілфорд-стріт на протилежному боці Рассел-сквер і являє собою продовження Лембз-Кондуїт-стріт. Наскільки я пам'ятаю, там багато крамничок ремісників та будинків з умебльованими кімнатами. Брат Анрі вбив Грімо, пішов на Каліостро-стріт, повештався трохи й довершив справу.
Ремпол почав читати газетну хроніку:
«Минулої ночі на Каліостро-стріт знайдено вбитим П'єра Флея — чаклуна й фокусника, французького підданого. Протягом кількох останніх місяців П'єр Флей виступав у мюзик-холі на Комершіал-роуд, а два
