Острів Каміно - Джон Гришем

зупинкою Мерсер. Але тур майже одразу провалився, коли на першу автограф-сесію у Вашингтоні прийшло всього одинадцять чоловік і лише п’ятеро купили книгу. І то була її найбільша аудиторія! На другій зустрічі з читачами, яка відбулася у Філадельфії, за автографом вишикувалася черга з чотирьох прихильників, і останню годину зустрічі Мерсер провела за бесідою зі співробітниками. Її третя і, як виявилося, завершальна автограф-сесія проходила у великому магазині в Гартфорді. У барі навпроти вона випила два мартіні, поглядаючи на зал і чекаючи, коли ж з’явиться натовп, та марно. Нарешті Мерсер із десятихвилинним запізненням увійшла в магазин і, шокована, виявила, що чекає на неї лише один співробітник. Не прийшов ніхто. Нуль відвідувачів!

То було цілковите приниження. Більше ніколи й ні за що вона не сидітиме на самоті перед стосом красивих книжок на столі, всіляко уникаючи зустрічатися поглядами з відвідувачами, які явно тримаються подалі. Вона була знайома з кількома іншими письменниками й чула розповіді про цей жах: приходиш у магазин, бачиш доброзичливі обличчя співробітників і добровільних помічників та питаєш у себе, скільки серед них насправді відвідувачів і покупців. А тоді вони починають нервово озиратися і, не бачачи жодних шанувальників, потихеньку тікають назавжди, і стає ясно, що всіма улюблений автор пошився в дурні, причому дуже суттєво і, можливо, безповоротно.

Коротко кажучи, Мерсер скасувала решту туру. Ідея повернутися на острів Каміно її не надто надихала. Вона мала безліч чудових спогадів, пов’язаних із цим місцем, але їх завжди затьмарюватиме жах трагічної смерті її бабусі.

Під звуки крапель дощу Мерсер надовго поринула в дрімоту.

III

Її розбудили кроки. Рівно о третій дня, з точністю будильника, скрипучим ґанком гучно пройшов листоноша й залишив її пошту в скриньці біля вхідних дверей. Почекавши трохи, доки він піде, вона забрала свою звичну й невтішну пошту: макулатуру з розсилок і рахунки. Кинувши розсилки на кавовий столик, Мерсер розкрила конверт із листом від університету. Завкафедрою англійської дуже ввічливо, розлого й красномовно сповіщав — цього разу офіційно,— що її посаді прийшов кінець. Вона була «цінною співробітницею» і «талановитою педагогинею», яку «заслужено поважали колеги» й «обожнювали студенти», і таке інше. «Усі без винятку співробітники кафедри» хотіли б і далі бачити її у своїх рядах, адже вона «чудово доповнювала колектив», та, на превеликий жаль, скорочення фінансування цього не дозволяє. Завершуючи послання найкращими побажаннями, завкафедрою висловлював туманну надію на відновлення співпраці в наступному році, якщо раптом «фінансування буде відновлено до нормального рівня».

Значна частина цього листа була правдою. Завкафедрою добре до неї ставився й іноді навіть давав корисні настанови. Мерсер же старалася тримати рота на замку й за можливості уникати всіх викладачів, що працювали на постійній основі, завдяки чому не втрапила у звичні для академічного середовища чвари.

Утім, вона була письменницею, а не викладачкою, і тепер настав час рухатися далі. Куди — Мерсер і сама не знала, але після трьох років викладання вона мріяла про можливість проводити кожен день виключно за написанням романів і оповідань.

Другий конверт містив виписку по кредитній картці. Баланс ясно свідчив про її скромний спосіб життя й щоденні зусилля зекономити скрізь, де тільки можна. Завдяки цим зусиллям вона вчасно сплачувала рахунки, а отже, не мала справи з лихварськими відсотками, які банк здирав за прострочення платежів. Її зарплата ледве покривала витрати на оренду, страховку, ремонт машини, а також на медичну страховку, від якої вона щомісяця подумувала відмовитися, коли виписувала чек. Вона могла би перебувати в досить стабільному фінансовому становищі й навіть дозволити собі купити трохи кращого одягу й дещо витратитись на розваги — якби лише не лист у третьому конверті.

Він був від Національної корпорації студентських кредитів, цієї клятої контори, що переслідувала її останні вісім років. Батько зміг оплатити її перший рік навчання в Південному університеті Севані, але несподіване банкрутство вибило його з колії, і Мерсер зосталася на мілині. Їй все ж удалося нашкребти грошей на те, щоб довчитися три роки, зі студентських позик, грантів, підробітку й скромної спадщини, залишеної Тессою. Невеличкі аванси за «Жовтневий дощ» і «Музику хвиль» дали їй змогу погасити відсотки своїх студентських кредитів, але майже нічого не відняли від основної заборгованості.

Змінюючи роботу, Мерсер рефінансувала й реструктурувала свої позики, але кожна нова схема оберталася подальшим зростанням заборгованості, навіть коли вона працювала у двох, а то й у трьох місцях, щоб лишитися на плаву. Правда, у якій вона нікому не зізнавалася, полягала в тому, що творче самовираження було для неї неможливим через постійний стрес від навислого боргу. Кожен новий ранок, кожна чиста сторінка передвіщали не новий розділ великого роману, а радше чергову марну спробу вигадати щось, що задовольнило б кредиторів.

Мерсер навіть радилася зі знайомим адвокатом, чи не оголосити себе банкрутом, але той пояснив, що банки й компанії студентського кредитування переконали Конгрес надати таким боргам особливий статус і не звільняти від них навіть банкрутів.

— Дідько, та навіть азартні гравці можуть оголосити себе банкрутами й нічого не платити, — співчутливо зазначив адвокат.

Цікаво, а ті, хто копався в її житті, знали про її студентські борги? Адже це мало бути конфіденційною інформацією? Утім, щось їй підказувало, що професіоналам під силу було відкопати майже будь-що. Вона читала жахливі розповіді про те, як ретельно приховувані діагнози, попри лікарську таємницю, ставали відомі тим, хто знав, як витягти користь із цієї інформації. Чимало історій було й про те, як компанії кредитних карток продавали інформацію про своїх клієнтів. Чи можна нині хоч щось приховати?

Мерсер зібрала