Острів Каміно - Джон Гришем

На рахунку Мерсер був один роман, а також збірка оповідань. Зарплатня справді була дуже привабливою, адже вона й зараз отримувала менше. Жодних інших деталей не повідомлялося. Мерсер відповіла згодою й поставила Донні кілька питань, зокрема про назву та місцезнаходження школи.

У другому електронному листі, не набагато яснішому, повідомлялося, що школа розташована в Новій Англії, зустріч було тепер названо солідніше, замість «чашки кави» — «діловим обідом», і, нарешті, було запропоновано час і місце для зустрічі: опівдні в якійсь перекусній під назвою Spanky’s на Франклін-стрит поруч із університетським містечком.

Мерсер було трохи соромно, що думка про гарний обід зараз тішила її більше, ніж перспектива щось викладати старшокласникам із забезпечених родин. Попри високу зарплату, робота, безперечно, була в певному сенсі нижчою щаблиною. Мерсер приїхала в Чапел-Гілл три роки тому, повна рішучості присвятити себе викладанню й водночас — і це було для неї набагато важливішим — завершити свій черговий роман. Тепер її незабаром мали звільнити, а роман її був таким самим незавершеним, як і коли вона приїхала.

Тільки-но Мерсер увійшла в ресторан, як їй помахала добре одягнена й статурна жінка років п’ятдесяти, і коли Мерсер наблизилася до її столика, сказала, простягнувши руку:

— Донна Вотсон. Рада знайомству.

Мерсер сіла навпроти й подякувала за запрошення. Офіціант, проходячи повз, поклав на стіл два меню.

Донна Вотсон вирішила не гаяти часу й ураз стала іншою людиною.

— Мушу сказати, що я тут із зовсім іншого приводу,— квапливо повідомила вона.— Мене звати не Донна Вотсон, а Елейн Шелбі. Я працюю на компанію в Бетесді.

Мерсер спершу сторопіла, тоді відвела погляд і нарешті знов поглянула на Донну, намагаючись знайти доречну відповідь на таке одкровення.

Утім Елейн продовжувала:

— Я мала збрехати. Прошу вибачення й обіцяю, що надалі казатиму лише правду. Проте пропозиція щодо обіду так само дійсна, і плачу за все я. А тепер, будь ласка, послухайте.

— Гадаю, ви мали якусь вагому причину для брехні,— обережно припустила Мерсер.

— Так, причина дуже вагома, і якщо ви мені пробачите цей учинок, я обіцяю, що все поясню.

Мерсер знизала плечима:

— Я зголодніла, тому буду слухати, доки не наїмся, а якщо доти ви все не проясните, то я просто піду.

Елейн ураз просяяла усмішкою, яка будь-кого переконала б у її виключно добрих намірах. Вона мала темні очі й смагляву шкіру (мабуть, якісь близькосхідні корені, чи, може, італійські або грецькі, вирішила Мерсер), але акцент її був, безперечно, американським, типовим для Верхнього Середнього Заходу. Волосся її було сиве, а стрижка така елегантна, що кілька чоловіків уже явно на неї поглядали. Це була красива й бездоганно одягнена жінка, що разюче виділялася на тлі звичної університетської публіки.

— Про роботу я не збрехала,— повідомила Елейн.— Я справді хочу переконати вас погодитися на певну роботу, але на більш привабливих умовах, ніж ті, про які я писала в листі.

— Яку саме роботу?

— Письменницьку. Завершення вашого роману.

— Котрого?

Тут підійшов офіціант, і вони квапливо замовили одне й те ж: салат із куркою, смаженою на грилі, й газовану воду. Коли офіціант забрав меню й зник, Мерсер, трохи помовчавши, нагадала:

— Я слухаю.

— Це довга історія.

— Розпочнімо з найочевиднішого — з вас.

— Гаразд. Я працюю в компанії, що спеціалізується на охороні й розслідуваннях. Фірма дуже солідна, але ви про неї ніколи не чули, бо ми не рекламуємося й не маємо веб-сайту.

— Ми поки зовсім не просунулись у проясненні справ.

— Прошу, зачекайте трохи: далі буде цікавіше. Шість місяців тому було вкрадено рукописи Фіцджеральда, які зберігалися в Бібліотеці Файрстоуна в Принстоні. Двох членів банди грабіжників упіймали й зараз тримають за ґратами. Але інші втекли, не лишивши сліду. Рукописів не знайшли.

Мерсер кивнула:

— Про це багато було в новинах.

— Авжеж. Усі п’ять рукописів були застраховані нашим клієнтом — приватною компанією, що займається страхуванням творів мистецтва, цінностей і рідкісних активів. Про неї ви теж, напевно, не чули.

— Не стежу за страховими компаніями.

— Ви щаслива людина. Так от, ми провадимо розслідування вже півроку у тісній співпраці з ФБР, зокрема з його Відділом із повернення рідкісних активів. Напруга зростає, бо за шість місяців наш клієнт муситиме виписати Принстону чек на двадцять п’ять мільйонів доларів. Узагалі-то в Принстоні не хочуть цих грошей, а хочуть повернути рукописи, які, звісно, для них безцінні. Ми мали кілька зачіпок, але лише недавно з’явилося дещо справді перспективне. На наше щастя, у темному світі крадених книжок і рукописів не так уже й багато дійових осіб, і ми вважаємо, що вийшли