— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.
— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.
Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.
Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:
— Пррро-опа-дде-тте!
Подорожні здригнулися.
— Оце так цирк! — спробував жартувати Рапас, але через деякий час хтось ще таємничішим голосом вигукнув:
— Не-ее по-ве-е-ерррне-ете-есссь!
Подорожні зупинилися, озирнулися. В цю мить зовсім з іншого боку знову затріскотіло, заскиглило, долинув якийсь дикий сміх, а третій птах каркнув:
— Загинете!
— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив! — не втрималася Гава й висунула голову.
— Мовчи! — цитькнув на неї Рапас.
— Заборони це їм, — огризнулася Гава. — Ворон, які вміють говорити, тут більше, ніж на лондонському звалищі.
— Сказав же, помовч!
— Нехай собі балакає, — махнув рукою Чінга Чанга.-— . А чому ви так занепокоїлись?
— Місця й справді жахливі, — витер піт Напас. — Ніколи не думав, що злі духи говорять по-англійському.
Чінга Чанга голосно засміявся.
— Це зовсім не злі духи. Кожен мисливець мого племені інколи ловить папугу й віддає чаклунам, а ті навчають птахів якогось слова й знову випускають у джунглі. Побачивши людей, птахи кричать те, чого їх навчили, сподіваючись на гостинець. Отак і літають вони над головами подорожніх. Цю таємницю знають тільки люди нашого племені і зовсім не бояться птахів, а чужинці, озброєні до зубів, уникають цих місць і бояться їх, мов смерті. Це нам на користь, бо за цією долиною, у гирлі великої річки, лежить село мого племені Чіка-Чака, куди ще не ступала нога жодного білого. Ви будете перші.
Брати все зрозуміли й засміялися, а ворона висунула голову з-під поли й каркнула на весь ліс:
— Западіться!
— Крізь землю! — відгукнулася луна голосом папуги.
А з іншого боку проверещав тонкий голос:
— Западетесь! — І джунглі ненадовго заспокоїлись.
Нарешті Чінга Чанга зупинився, прислухався, пильно оглянув землю, помацав вірьовку з ліан, потім, прикривши половину рота лівою долонею, а іншу половину то прикриваючи, то відкриваючи правою, почав гукати, мов якийсь нічний звір. Таке ж гукання відповіло йому в іншому кінці джунглів, потім ближче, і за кілька хвилин ті голоси залунали зівсебіч. Нарешті перед ними виросло з десяток воїнів, озброєних списами.
— Гуа-гуа! — привіталися вони.
Через деякий час ліс порідів, а тоді й зовсім скінчився. Мандрівники опинилися коло широкого спокійного гирла великої ріки. В бурій воді аж кишіло всякої живності. Здавалося, тільки всунь руку в річку — і зразу ж позбудешся її. Але чоловіки сміливо забрели у воду, знайшли сховані човни, перевезли втікачів на інший бік, а самі повернулися назад.
Гава, спостерігаючи за крокодилами, що пливли за човнами, знову не витримала.
— Як добре, що ця бридота не літає! — каркнула вона, але із-за пазухи Рапаса не квапилась вилазити, бо над головами втікачів пролетіли величезні кондори. — Було б куди краще, щоб і оці живі літаки плавали у воді. — Гава провела хижаків поглядом і знову засунула голову за пазуху.
Посеред великого острова, зарослого густими деревами, світилася простора галявина. В центрі її стояло з п’ятдесят хиж, укритих листям, а посеред галявини — найбільша, вкрита соломою. То була хата вождя, в яку привели гостей і зразу ж пригостили кокосовими горіхами, які витягли з льоху. Чінга Чанга великим ножем управно розрубав горіхи й подав кожному напитися прохолодного напою, що дуже нагадував березовий сік.
— Прошу нічому не дивуватися, — попередив він друзів. — Африка є Африка, а острів Лімпопо — її серце.
Ще не встигли гості відсапатися, як у селі загули тамтами, тобто місцеві барабани і барабанчики.
На майдан першими вибігли воїни. Вони виконали ритуальні танці полювання та війни. їх заступили дівчата. Танцюристки були такі спритні, такі меткі, що обидва брати не витримали й почали тупцяти разом з ними. Така їхня поведінка дуже сподобалася тубільцям.
Потім у окреслене коло вийшли двоє юнаків. Вони довго ходили один перед одним. Супилися, лаяли один одного, і, коли стали злими і похмурими, до них підійшли вичепурені дві дівчини і вручили кожному з них перо пави. І в цю ж мить почався найдивовижніший з усіх будь-де і будь-коли бачених двобоїв. Юнаки лоскотали один одному найчутливіші місця й намагалися не сміятися. Та раптом один кінець пера попав супротивникові в ніс. Воїн дихнув, міцно замружився і чхнув, але так гучно і так кумедно, що його суперник не витримав і зареготав. Він і програв, бо за правилами двобою переможеним стає той, хто перший засміється.
Після врочистої частини було викопано невелику яму вимощено камінням і вистелено листям бананів. Сюди поклали двох рябих поросят, начинених горіхами та фруктами, і запалили багаття. Навкруги поширювалися такі смачні пахощі, що Ганнібал не витримав і зарикав на всі джунглі.
— Нарешті будемо їсти! — наслідуючи лева, заревів Рапас, і всі подумали, що то говорить лев.
Після загальної учти люди пішли відпочивати. Рано-вранці Чінга Чанга розбудив братів і повів їх до широкої річки, яка впадає в океан. Тут на них чекали човни-довбанки і воїни з веслами напоготові. Коли вони сіли, барабанщик, що сидів на кормі, почав руками вибивати такт. Чоловіки всі як один опустили весла, і човен стрімко подався вперед.
— Куди ми
