Напас моргнув Рапасу й весело відповів:
— Ганнібале, посунься!
Лев знехотя переліз на заднє сидіння, а Рой, витягши ноги із стремен, спритно перестрибнув у машину, яка мчала на повній швидкості. Тримаючи в руках два кольти він відчув себе господарем становища.
— Я — Макт Рой. Хлопчики, повертайте до «Веселої Мері», з вашої голови там і волосина не впаде.
— А що ми там робитимемо? — спитав Напас.
— Вип’єте коктейлю і познайомитеся з моїм босом.
— Дуже вдячні, але ми страшенно поспішаємо, — відповів йому Напас, ніскілечки не боячись тих його двох гармат бо, позичаючи машину, не забув поради Джека Джексона і під першим сидінням поставив потужну ракету, яка викидає пасажира геть.
— Хлопчики, я два рази не звик прохати, — попередив супутників Макт Рой і кінцем дула зсунув на потилицю ковбойського бриля, підв’язаного під шиєю.
— Не бешкетуй, — Напас не міг відірвати очей від звивистої дороги.
— А якщо я полоскочу вас оцими гарматками, га? — Рой хотів обов’язково пригнати втікачів до свого дому.
Але в цей час Рапас штовхнув кулаком млявого лева, той поклав лапу на плече Макта Роя і зарикав:
— Спокійно, юначе, спокійно! — сказав колишній артист.
Рой пополотнів, бо не чекав такого кінця, і сховав зброю.
— Нехай ваш милий котик не лоскоче, — попрохав крізь сльози, бо відчув, як кігті Ганнібала крізь сорочку впиваються йому в плече.
Але свідок утікачам був ні до чого. Коли машина повернула вздовж набережної, Напас пожартував:
— Давай-но посперечаємося. Рою, що ти американець!
— Так, не треба й сперечатися, — відповів ковбой.
— Виходить, ти з технікою добре знайомий?
— Атож!
— Тоді, о’кей. Будь добрий, натисни на цей білий гудзик, бо не можу зупинити машини.
— А що станеться, коли я не натисну?
— Перекинемось, ось і вся музика.
— А коли натисну?
— Тоді сам побачиш.
— Я звик натискувати тільки на курок кольта, — набундючився слуга новоспеченого мільйонера.
— Не будь боягузом.
Ці слова вплинули на Роя дужче, ніж наказ. Та коли він натис на кнопку, під його сидінням гримнув вибух, ковбой шугонув у повітря, кілька разів беркицьнувся і з набережної шубовснув у море.
Цю картину спостерігав у величезний морський бінокль Ганс Герінг і з радощів потирав руками Він навіть вискнув від задоволення, коли побачив, як виборсується з моря обліплений травою Рой. Вірний кінь ковбоя стояв на березі, і щастя, що внутрішній голос цієї тварини ще мовчав.
— Один янкі вже викусив, — говорив до Пуціса великий розвідник і по одній літері диктував неписьменній Берті телеграму своєму безпосередньому начальникові. Отримавши її, полковник Шмульке без усяких церемоній упхався в кабінет генерала й коротко відрапортував:
— Гррр!
— Дякую за конкретність, — похвалив його генерал, — Але чому в вашому рапорті немає ніяких думок?
— Такий у мене стиль, — відповів Шмульке.
— А чому ви про такий стиль мені досі й словом не прохопилися?
— Коли всі знатимуть принципи нашої роботи, тоді ми змушені будемо їх дотримуватися.
— Коротше!
— Буде виконано!
— Ще коротше!
— Буде!
— Дякую, я перевірю.
Перевіряв події у Бімбамбулі не тільки пихатий генерал. Коли повз магазин квітів пана Дюрано, або Мажо, протрюхикав верхи капітан, великий шпигун ухопився за дитячого візка, але застряг у вузьких дверях. Тоді він вистрибнув у вікно, заліз на дзвіницю церкви і. не пропускаючи найменших подробиць, почав вицокувати золотими зубами. Передавальні станції бездротового телеграфу повідомили про цю новину полковника Жюжю, а той, обходячи генерала, помчав простісінько до міністра і, зрозумівши, що передав куті меду, почав терпеливо чекати, доки той нарешті перемкне на військові справи свій невеличкий розумок завбільшки з один горішок. І коли міністр підвів голеву, на яку тисли глибокі думки, спостережливий Жюжю помітив, що міністрові скроні прикрасили ще дев’ять сивих волосин: по чотири з обох боків і одна посередині.
— Хіба сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом сказав міністр і переплутав дуже таємний код. — Середа чи понеділок.
— Усі святі, — не бажаючи встрявати в суперечку, помилився Жюжю.
— Дякую. Це змінює становище. Я щонайдокладніше про все повідомлю пана президента. Ви вільні.
І тільки після цього, вже в свинячий голос, захеканий шпигун Пріслі знайшов Джеймса Бонда. Той виголошував промову в своєму клубі, в якій він гостро критикував порожню хижу, що стояла напроти, за її бездіяльність. Розвідник холодно вислухав донесення про надзвичайні події у губернатурі, вхопив беззвучний пістолет, вибіг таємним тунелем на узмор’є й спробував відрізати втікачів від порту, але було вже пізно. Звідти їхав конем мокрий заступник Білла — Макт Рой і, скаженіючи від злості, стріляв зі своїх гармат шістнадцятого калібру в кожну ворону, яка пролітала повз нього.
Перш ніж на щось зважитись, Бонд увімкнув внутрішній голос і уважно прислухався.
— Віслюк, — нарешті почув він, — це тобі не промови виголошувати.
Джеймс стримався і ще раз увімкнув голос:
— Бонде, тепер шукай вітра в полі, — відповів його порадник.
Тоді шпигун, піймавши першого-ліпшого візника, подався в губернатуру. Містер Літлтон, оговтавшись від переляку, тихо плакав. Побачивши звісного розвідника, він, не соромлячись своїх сліз, гірко сказав:
— Бонде, я вже не хочу бути губернатором.
— Добре, добре, ти ним і не будеш. А тепер витри сльози і розкажи, що тут сталося. Тільки, прошу, докладно, бо для мене важлива кожна подробиця.
— Бонде, це жахливо. Я все витерпів: і лева,
