Ще не встиг затихнути великий барабан, як тамтами загули, заторохкотіли в усіх джунглях. Воїни натренованими руками, напруженим слухом почали між собою розмовляти тим надзвичайним музичним телеграфом. Уже за півгодини з іншого боку джунглів передали кілька разів застереження:
«У ваше село йдуть озброєні люди. Їх веде довгоногий білий, а його веде приручений вовк.»
Операція «Сатурн»Ганс зробив щонайдокладнішу доповідь полковникові Шмульке, отримав від нього принципіальну, а правильніше — сумнівну згоду і почав готувати експедицію у глиб острова. Будь-що-будь — він обов’язково хотів знайти те ще ніким не помічене плем’я і налагодити з ним тісний зв’язок, а тільки потім братися до справ усього острова План його був дуже простий, а тому — геніальний: доки не охололи сліди, Пуціс ще міг знайти ватажка племені, а де ватажок, там і вся його нація.
Але розвідка є розвідка. Розроблюючи план експедиції, військові високого чину цілу ніч вираховували, компонували, пересували логарифмічну лінійку, пили ром і курили люльки, готувалися до всіляких несподіванок і лише на світанку послали дуже складний шифр:
«Дозволяємо оселедцеві випливти в океан».
Це означало:
«Наказуємо почати операцію «Сатурн» і додаємо Пуцісу ще півфунта печінкової ковбаси».
Ганс, ні на що більше не сподіваючись, одяг Берту в короткі штанці колоніста, взув у довгі кавалерські чоботи, поклав у рюкзак друкарську машинку, нап’ялив їй на голову величезного тропічного бриля, дав купу паперових грошей і погнав найняти носіїв, купити в купця Макт-Камари безліч усяких непотрібних речей, а сам буцімто вийшов погуляти і зник перший, залишаючи на дорозі умовні знаки.
Але від пильних очей своїх колег і ворогів відомий шпигун ніде не міг сховатися. Мажо-Дюран одразу ж виїхав за Гансом. На всяк випадок він узяв із собою візок і, ведучи під руку свою гарненьку касирку, теж вирішив помінятися околицями міста. За цією парою, ввімкнувши внутрішній голос, квапливо вирушив і Джеймс Бонд із дідусем Пріслі, озброївшись вудками та японськими парасольками, в які замаскували швидкострільні гвинтівки. Верхи на коні потрюхикав і Макт Рой постріляти ненависних йому ворон, а Джовані Джовіні вирішив на очах цих джентльменів сьогодні удавати тверезого. Словом, кожен слідкував і за кожним слідкували, кожен думав про іншого, що той дурніший, тому кожен і був ошуканий, бо цього вимагали правила великої розвідки: краще стріляти в спину, ніж отримати кулю в лоб.
Доки Ганс повторив усі інструкції, доки до подробиць згадав усі накази, Пуціс досить далеко витяг його за місто й на цілу годину раніше, ніж звичайно, зажадав отримати свою печінкову ковбасу. Підкріпившись, вони без поспіху рушили далі. Слід від єдиної машини, яка тут проїхала, дуже ясно вів шпигунів на південь, тож вони йшли ним, мов залізною колією. Але Ганс не міг як слід усе обдумати, бо для цього він повинен був мати того, кому він міг наказувати. І він незабаром почав оглядатися, чи нема поблизу Берти. Навіть виліз на дерево й пробував передати свої думки на відстані, але знову згадав, що ніяких думок у голові немає. Тоді він скочив на землю і виконав коротку виробничу гімнастику.
А місто віддалялося й віддалялося. Устромивши морду в сліди, Пуціс усе ще тяг за собою хазяїна в глибину острова. На краю саван, або безмежних лугів, на Герінга чекало вже кілька десятків носіїв і стільки ж ящиків з різноманітними зниженими у ціні подарунками для майбутніх спільників. Енергійна Берта замінила короткі штанці на довгі, бо сонце добряче підсмажило відкриті місця на ній, і весь час погукувала на своїх наймитів.
— Хто кого доганяє, шановний шефе? — вона не зробила винятку й для свого начальника й звела брови.
— Берто, я прийшов учасно: о сімнадцять нуль-нуль, а ти мені скажи, що ти сьогодні відчувала приблизно опівдні? — спитав підлеглу ретельний Ганс.
— А точніше ви б не могли запитати? — занепокоїлася Берта.
— Приблизно в той час, як я заліз на дерево.
— Опівдні?.. На дерево?! То, певно, від спеки. В той час на мене найшло бажання служити кайзерові і батьківщині, тож і я, перегрівшись на сонці, натиснула на цих дармоїдів і нероб так, що вони блискавично опинилися тут начебто за ними лев гнався, — поглянувши на носіїв, вона тупнула ногою. — А ще ці нероби хочуть знати, куди ми йдемо і що ми несемо в цих ящиках.
— Це неможливо: вони швидше помруть, ніж узнають правду.
— І я їм те ж саме кажу, але вони не вірять, що наш похід дуже засекречений, що про нього знає єдина людина на світі — це полковник Шмульке.
— Берто, тобі ціни нема, а надто коли походиш пішки. Але обов’язок є обов’язок: годі теревенити. Пуцісе, вперед!
Заспокоюючи Фіфі-Жанету, яка ридма ридала, мосьє Мажо-Дюран спостерігав з високої трави за Гансом, який був обвішаний в’юками, і тихо злився:
— Невже той довгоногий шваб і справді надумав пішки обійти весь острів?
Великий розвідник не був підготовлений до такої подорожі, отож, цокаючи зубами, мерщій телеграфував у Париж, вимагаючи поради, але так далеко відійшов від проміжної бездротової телеграфної станції, що відповіді не отримав Це його ще дужче розхвилювало. Його руде волосся, схоже на мідні дротики, почало іскрити.
— Я нікуди не піду, — пригашувала запал шефа гарненька касирка, поправляючи модні черевички, які злітали з ніг. — У мене на підошвах самі пухирі й мозолі.
— Добре, ми зробимо
