-— А це вже ідея: Фіфі багато знає і може нам прислужитися. — Бонд зупинив машину, вхопив дівчину під пахви і втягнув усередину.
— Рятуйте, мій шеф згорить! — репетувала Фіфі.
— А чому ви самі цього не зробили? — чемно запитав Бонд.
— Я бігла, щоб покликати на допомогу.
— Далеко?
— В місто.
— Чудово! Ми вас підвеземо, і ви це зробите набагато раніше.
Але не встиг Бонд розігнати машину на повну швидкість, коли з-за рогу вискочив якийсь чоловік й націлив свою зброю на водія.
— Гей, таксі! — вдаючи з себе тверезого, погукав Джовані Джовіні. — Мені треба до міста!
А що швидкострільна зброя була покладена в багажник, то містерові Бонду нічого не залишилося, як підвезти подорожнього.
— Долар за кілометр, — пожартував він.
— Сі! (Себто згоден!) — сказав Джовіні. — Тільки з твоєї кишені.
А савана горіла, диміла. На перший погляд пустельна й сонна, вона раптом ожила: галасували птахи, не знаходячи своїх гнізд; обійняті жахом, мчали антилопи; стугоніла земля від копит зебр, що чимдуж тікали; перелякані леви грізно рикали… Тільки Ганс не боявся нічого, йшов собі джунглями вперед і вперед. За ним плелося двадцять носіїв, а у хвості колони крокувала вперта Берта. Пуціс Цього разу виконував нові обов’язки. Він гасав по ящиках, Що підносилися над головами носіїв, і пильно наглядав, Щоб ніхто з носіїв не зіпсував рядів, щоб усі йшли в ногу.
Але раптом сталося лихо. Опівдні, коли задуха була така, як у добре натопленій лазні, Ганс почув шум, не передбачений жодною інструкцією. За хвилину всі його носії вже лежали, мов мертві, а кілька важких ящиків придавило Пуціса. Великий розвідник кинувся рятувати свого друга і ненароком доторкнувся до руки тубільця, який помирав: вона горіла вогнем, але дрижала, мов від холоду.
— Отрута! — зрозумів Ганс, та було пізно. За кілька хвилин усі носії вже були на тому світі, а Пуціс, кульгаючи, лизав рани й жалібно скавулів.
Та, як кажуть, біда йде, за собою другу веде. Раптом Берта вхопила за руку шефа і, показуючи пальцем, зовсім не по-військовому запитала:
— Гансе, а… а чому гілка он того дерева рухається?
— Люба, мені здається, що це не гілка, а величезний удав. — Ганс схопив гвинтівку, та раптом розгубився: — Стривай-но, а де його голова?
Гілка рухалася й рухалася, а голови не видно було. Поки влучний стрілець її помітив, було вже запізно: удав упав на Пуціса і стис його залізними обручами своїх м’язів…
Ганс прицілився, заплющив очі і пальнув. Усю обойму вгатив у плазуна. Вдруге зарядив гвинтівку. Втретє… І коли розплющив очі — панувала тиша, незвичайна тиша, тому він дуже сміливо запитав:
— Берто, ти жива?
— Жива.
— Удав живий?
— Живий.
— То в кого ж я стріляв?
— Шефе, я боюсь вимовити це ім’я, але від вашої влуч ності відгонить зрадою батьківщині…
Від цих слів Ганс умить похолов і огледівся. Удава вже не було, жодна гілка довкола не хиталася, а Пуціс… Бідолашний Пуціс! Його треба було поховати й на салют в його честь зіпсувати ще три патрони.
Після такої пригоди Герінг швидко повикидав з двадцяти ящиків найбільш старі й непотрібні речі, навантажив їх на Берту, сам навантажився, мов верблюд, — і знов рушив уперед…
— Хоч би слід не прохолов!.. Хоч би слід не прохолов!.. — голосно бідкався він, бо теж дечому навчився від свого соратника й друга вівчарки Пуціса.
А в той час Макт Рой, сховавшись за густим кушем, таємничо посміхався і, витягши затичку, спостерігав, як поволі сплющується і меншає його надувний удав. Потім він без будь-якого поспіху змотав зелену вірьовочку, з допомогою якої тягнув удава, і тихо свиснув. Через деякий час з’явився його вірний кінь.
— Треба, мій друже, вчитися у своїх ворогів, — поплескав по шиї тварину. — Хто знає, може, ті містери Нокси колись справді стануть нашими компаньйонами? — і здригнувся, згадавши, як він повернувся з берега моря мокрий, нещасний, з похнюпленою головою, ведучи коня за повіддя. Побачивши його, Буфало Білл навіть руками розвів:
— Оля-ля. Малюче, ви пірнали в помиях?
— Так, Білле. І що найогидніше — за власним бажанням.
— Вітаю! А що далі?
— Нічого. Від моєї злості розігрілися тільки жерла твоїх гармат. І знову можеш мене привітати: з дванадцяти пострілів — жодної ворони.
— Рука схибила?
— Ні, гірше: впав на ноги!
— Пусте, Малюче, стрімкіше падають ті, хто несправедливо підноситься вгору. Я тих Ноксів узяв би собі в компаньйони.
Більшої образи й вигадати не можна було… Отже, прогавити зараз Ганса Сільке Макт Рой аж ніяк не міг… І в цю мить ковбой аж присів від несподіванки.
— Пррропаде-е-те, — заверещав якийсь пронизливий голос біля самого лівого вуха. Ковбой ухопився за зброю, але привид раптом зник у темряві.
Від жаху Рой навіть спітнів, але за мить оговтався. Проте за кілька хвилин біля правого вуха проскрипів ще огидніший голос:
— Загнете-е-е-есь!
Нерви в ковбоя не витримали. Він витяг свій кольт системи «сімсон» і миттю розрядив його у привид.
А в Ганса й Берти від того таємничого крику не ворохнувся жодний м’яз, вони не знали англійської.
— А тобі не здається, що кричать мовою янкі? — запитав шеф.
— Усе пекло тільки тією мовою й говорить, — відповіла патріотично настроєна Берта.
— А якою мовою, на твою думку, говорять мертві німці? — все ще не заспокоювався Ганс.
— Тільки німецькою, бо німецька
