Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

Машина рушила, і до самісінького сенаторового особняка Макейра не мовив і слова.

— Будьте обережні,— порушивши мовчання, дав він мені пораду, коли ми приїхали. — У вас надто поривчаста вдача, Аресе.

Я всміхнувся. В цю мить уявив собі вираз обличчя сенатора, коли його повідомляють, що я чекаю біля дверей.

— Сенатор чекає на мене, — мовив я служанці, яка вийшла на мій дзвінок. — Я Apec.

За п'ять хвилин сенатор зустрів мене у вітальні. На ньому був широчезний домашній халат і пантофлі.

— Шкодую, що спізнився, сенаторе, — сказав йому. — Маленький нещасливий випадок перешкодив мені прибути у призначений час.

Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.

— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом, — прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.

— Через свою настирливість, — ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку, — вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.

Я презирливо усміхнувся.

— Ну-ну, — мовив, — дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.

Він поклав трубку на місце й сказав:

— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?

І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.

— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою, — відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.

Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.

— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш. — Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу. — Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.

— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він. — Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.

— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?

— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло, — додав сенатор, силуючись підвестися.

— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?

— Я спалив їх, Аресе, — з єхидною посмішкою промимрив сенатор.

— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.

— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.

— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?

— Не називайте їх моїми посіпаками, — заперечив сенатор. — Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.

Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.

— Скільки вкрали у вас, Аресе?

— П'ятсот сімдесят п'ять песо, — буркнув я.

Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.

— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.

— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.

Він обернувся до мене, роздратований.

— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?

— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?

— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе, — мовив він і зник за дверима.

Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.

Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.

— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.

Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.

— Нащо ви збрехали поліції, матусю?

Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:

— Ви помиляєтесь, сеньйоре.

Я всміхнувся.

— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?

В неї затремтіли губи.

— Не збагну, про що ви говорите.

Я кинув на неї зневажливий погляд.

— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.

Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:

— Я не збагну, про що ви говорите.

Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.

— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест. — Мені треба вашої допомоги.

— Ні до якого шантажу я не вдаюся, — ображено заговорила старенька. — Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах, — упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він