Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Чи не для того, щоб заволодіти третім листом, сенаторе?

— Обміркуємо і це, — відказав той, — але є дещо важливіше… набагато важливіше.

— Важливіше для кого? — глузливо поцікавився я.

— Аресе, справа серйозна, я вам це кажу відверто, тут не до жартів.

Я почав вірити у щирість сенаторових слів і обмірковувати доцільність своєї зустрічі з ним. Було малоймовірно, що він прагне обдурити мене, — адже в моєму розпорядженні лист, котрий може втягнути його у скандальну історію.

— Гаразд, сенаторе, — промимрив я, — я приїду до вас.

— Чекатиму на вас, Аресе, — відгукнувся той.

Розкішний особняк сенатора містився на П'ятій авеніді, в районі Мірамар. Раніш ніж вийти з таксі, що привезло мене туди, я оглянув місцевість, але нічого підозрілого не виявив, я вийшов з таксі, не доїхавши два квартали. Ішов насторожено. Натискуючи кнопку дзвоника біля вхідних дверей, ще раз уважно оглянув усе навкруги. Побачив якихось чотирьох типів, чиї фізіономії мені аж ніяк не припали до вподоби. Вони наближалися до мене по двоє з протилежних боків. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів. Я кинувся бігти щодуху, намагаючись дістатись назад на П'яту авеніду. Ці четверо рвонулися за мною, наче гончаки за наляканим зайцем. Шлях до хвіртки виявився перекритий, і мені довелось звернути на газони. Один із цих типів майже наздогнав мене. Я раптово зупинився і дав йому добрячого стусана в підборіддя. Удар був чудовий — він покотився по землі. Та сам я виявився у пастці. Інші троє накинулися на мене зверху. Останнє, що я запам'ятав перед тим, як знепритомнів, це усміхнене Сенаторове обличчя у дверях.

Перше, що я учув, коли опритомнів, це несвітський сморід навколо. Я лежав у якомусь звалищі сміття за містом, що видихало огидливу смердоту. Сплюнувши кров'ю, я підвівся в цьому смердючому лайні лаючись на всі заставки. Дехто дорого заплатить за це, вирішив я.

Глянув на годинник — близько шостої. Огледівся. Трясця його матері: і на одежу мою гидко глянути, і тіло моє в суцільних саднах і синцях. У цю мить я пригадав насмішкувату фізіономію сенатора і почав занепокоєно нишпорити по кишенях у пошуках листів. Я вилаявся, потім нервово засміявся і раптом змовк: ці гади не обмежились листами, вони прихопили ще й мій гаманець.

В кишені у мене зоставалася якась дрібнота — навіть на одне песо не набиралося. Так, непогано попрацювали сенаторові хлопці. У мене опустилися руки. Я знову сплюнув кров'ю, відчув, як замигтіли круги перед очима, — зомлів. Коли прийшов до тями, було вже темно. Насилу звівся, насилу видерся з цієї чортової клоаки. Неподалік гримотів по рейках поїзд. Ось він пройшов, стрясаючи землю, десь зовсім поруч. Виборсавшись з нечистот, я на повні груди вдихнув вологе вечірнє повітря.

Орієнтуючись на вогні міста, що сяяли вдалині, прикидав, у якому напрямку маю рухатись. Коли дістався до перших вогнів, мій годинник показував уже дев'яту.

З таксі вийшов за кілька кварталів до будинку Макейри. Уникаючи вуличних ліхтарів, дійшов до пагорбка, що здіймався над убогим кварталом Сусанниного шофера. Якусь хвильку постояв там, аби набратися духу. Прихилившись до стовбура дерева, побачив Макейру, який вів жваву бесіду з якимсь хлопчаком. Обоє бурхливо жестикулювали, і хоч мені не чути було їхніх слів, не мав сумніву: вони про щось сперечалися. Поступово пристрасті вгамувалися; Макейра вийняв щось із кишені і віддав хлопчикові. Жест, яким він це зробив, не лишав сумніву, що віддав він це — що б то воно не було — дуже неохоче. Хлопчик сховав річ у кишеню і швидко показав Ма-кейрові спину.

Макейра зайшов у дім. Тоді я спустився з горбка і теж попрямував до нього.

Побачивши мене в дверях, він аж підскочив з брудного стільця. Роззявивши рот, позирав на мої синці.

— Господи! — вигукнув. — Що з вами трапилось?

— Сенаторові хлопці трохи відлупцювали мене, — відповів я, сідаючи.

Макейра присвиснув.

— Оце-то віддубасили! — поспівчував шофер. — Та, хоч би там як, у вас немає підстав заперечувати, що людина ви щасна. Як же зуміли вибратися з магазину Рамераля? Зізнаюсь, був переконаний, що ви уклепались.

— І я так гадав, — погодився з ним, — але мені до вподоби випробовувати свою долю, Макейро.

— Розумію. Ви незвичайна людина, Аресе.

Я посмішкою подякував йому за комплімент.

— Чи не можна трохи причепуритись у вашому домі? — спитав я.

— Будь ласка. Розпоряджайтесь тим небагатим, що тут є, як своїм власним. — Відтак він повернувся і загорлав: — Анхело!.. Анхело!

Його дружина стала у дверях. В її спідницю вчепилася дитина.

— Чого тобі? — похмуро запитала вона. — Я ж просила — не горлай. — Потім, помітивши мене, промовила: — Добривечір, сеньйоре Apec.

— Даруй, дружино, — попросив Макейра, — ти ж знаєш, горлаю за звичкою. Он сеньйор Apec хоче трохи причепуритись. Приготуй-но йому ванну і чогось попоїсти.

— Чогось попоїсти? — перепитала вона з явним докором. — А чим же почастуємо сеньйора Ареса? Може, тією бурдою, яку їмо самі?

Макейра кинув на неї спопеляючий погляд. Я почувся ніяково і почав белькотіти якісь пробачення дружині Макейри. Коли вона вийшла, Макейра сказав:

— Анхелі слід дарувати. Вона працює над усяку міру. Коли ми одружилися, вона була не така, але злидні зробили її дратівливою.

— Нікому не треба чогось дарувати, — відказав я. — В усіх нас бувають хвилини роздратування. А причин завжди багато.

О пів на одинадцяту я з Макейрою вийшов з будинку, зодягнутий в один із його костюмів.

— Куди? — поцікавився Макейра.

— З візитом до сенатора, мабуть.

— Що? Вам не здається, що ви кидаєте виклик долі, Аресе?

— Можливо, — визнав я, — але я винен йому один візит.