Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– «Київ вечірній»? – розцвіла усмішкою пані капітан.
– Ви крізь целофан бачите? – удавано злякався Богдан.
– Якби ж то… – зітхнула дівчина. – Дядя Ко завжди тільки такі передає. Знає, що я їх люблю.
– Правильна у вас любов, – проковтнув слину професор, згадавши, які ж насправді смачні ці шоколадні міні-гори з горішками всередині, і вручив «передачу».
– А ми зараз ними й поласуємо, – зробила несподіване відкриття старший слідчий, дістаючи важеньку коробку з пакета. – Тільки чай поставлю.
Вона сховалася за столом – і почулося пластикове «клац». Коли з’явилася рум’яна з підстілля, шумом озвався чайник.
– А ви чули про вбивство Костянтина Петровича Кречета? – несподівано «зіпсував» усе Лисиця, сідаючи. – Його вбили й викололи очі.
Олена подивилася на журналіста. Чого більше в тому погляді – насмішки, застороги чи цікавості, – сказати важко. Ймовірно, всього стільки, скільки захотіла повелителька погляду. Але здалося, що цікавості.
– Журналістське розслідування? – знову кинула оком на монітор, але до мишки не доторкнулася. – У нас цього не люблять.
– У Донецьку чи в міліції? – напружився Богдан.
– У донецькій міліції, – уміхнулася дівчина, не знаючи, що цим січе Лисицине серце. Не можна ж так. Він хоч і «журналіст», та все одно людина. – Коли добровільні нишпорки (часто за гроші) сунуть носа куди не слід. Не радила б я вам. У нас тут народ суворий. Всяке може трапитись.
– Кодаковський теж раніше не любив, – відповів на усмішку «богині» професор. – Але я його перевиховав. Повільно. Наполегливо. Не шилом, то швайкою. Але перекував меча на плуга.
Оленині красиві очі збільшилися. Автоматично.
– А хіба це можливо?
Неочікувана зміна на кілька секунд вибила Богданові «пробки». І що він такого сказав? Ніби пообіцяв збігати й повернутися за п’ять хвилин з убивцею Кречета. В наручниках. Із заклеєним ротом. Скотчем. Щоб не горлопанив усяку єресь про адвоката й несправедливість затримання невинного.
– Ну… – зам’явся професор, – мені здалося, що я зміг. В усякому разі, «добровільною нишпоркою» він мене не обзиває.
– Вибачте! – зашарілася капітан.
– Пусте, – махнув Лисиця. – Усе правильно. Мало кому сподобається, коли плутаються під ногами. Де моська, а де слон…
– Так, – без роздумів погодилась Олена. – Знаєте, є речі, які до пори треба зберігати в таємниці. А журналю… Вибачте… Журналісти беруть і витягують на світло. І користі від того мало. Щоб не сказати більше.
– Я такого не робитиму, – застрибнув у дитячий садочок Богдан. Став його вихованцем. У шортиках і білих босоніжках.
– Від дяді Ко абихто не приїде.
Олена мовила це крізь усміх. Лисиці сподобалося.
– А взагалі він класний, – замріявся Богдан.
– Так, – зробила те ж саме дівчина.
Чайник знову видав «клац». Але вже без чиєїсь допомоги.
Пані капітан знову нахилилася, взяла його й підвелася.
– Ховаємо, – кивнула на клацало. – Наказ у нас. Півтора місяця тому пожежа була. В іншому крилі. Кабінет вигорів повністю. Кажуть, через чайник. Так начальство заборонило. А ми підпільно. Чи, точніше, підстільно.
Вона дістала із шафи чашки, заварний чайничок і почала церемонію. Не китайську. Свою. Міліцейську. За донецькими правилами.
– Маленькою, – повела далі, чаклуючи біля «церемоніальних об’єктів», – я мріяла, що виросту й вийду за нього заміж. Він мені тоді здавався таким… Ну, знаєте, ідеалом. Сильний. Красивий. Усе може. Навіть не принц. Чарівник.
– І от ви виросли…
Капітан Онищенко опустила очі. Зупинилась. Задумалась. Та за мить ожила й сіла на місце.
Лисиця подумав, що вскочив у халепу. Щойно познайомився і вже насипав на рани солі. Найв’їдливішої з усіх сортів… Ех… Невеселий початочок… Так і продовження може не бути. Він намагався не дивитися на співрозмовницю. Угледів на стіні диплом у рамочці й почав його свердлити очима. Хоч і не міг нічого, крім назви, прочитати. Дрібні літери надійно приховували таємницю.
Та ось Олена ніби випірнула з роздумів. І явно не приємних. Про це говорило все. Особливо – втомлені очі… Життям утомлені, непростою роботою чи думками незагойними – не так важливо. Ситуація просто напружена. І в ній професор звинувачував себе.
– Виросла, – нарешті заговорила капітан, – і зрозуміла, що мрії в реальність не проростають. Вони взагалі зависають між землею і небом. А ми ходимо по землі. А потім відлітаємо на небо. А вони так і лишаються на місці.
Що ж такого трапилося з нею, що вона стала філософом? Філософія ж починається зі здивування, як казав класик. Що ж цю красуню так здивувало? Хоча… На такій роботі це не проблема.
– Вибачте, – невпевнено сказав Лисиця. Йому здалося, що врятувати зможе тільки це слово. І не помилився. Олена наче аж очистилась. Позбулася невидимого, але важкого. Що не давало бути собою. Чи хоча б вільною.
– Нічого, – легенько змахнула сльозу вказівним пальчиком. – Це ви вибачте. Офіцер, а очі мокріють.
– Офіцер – теж людина, – серйозно зауважив Богдан. – З очима. А очі мають таку здатність.
– Офіцер – людина не завжди. Коли у формі, – має лишатися офіцером. Форма придумана і для цього теж. Мусиш відчувати, що зараз гвинтик у механізмі. І поводитися, як гвинтик. Щоб система працювала. А емоції свої…
Дівчина не договорила. Але зрозуміло й так.
– Але ж ви зараз без форми, – «упіймав» капітана Богдан.
– Зате на роботі, – відповіла, як справжня жінка, Олена. – Ще не встигла переодягтися.
– Ясно… Гадаю, ваш вибір нічим не гірший за Кодако… за дядю Ко.
– Гірший…
Лисицю шпигонуло. Цього він і боявся. Передчував щось схоже. Знову інтуїція. Передчував і – збулося. Не знав, що робити. Боявся наступного кроку. Що сказати? Що тут можна сказати? Ніби в черевиках з лезами збираєшся танцювати на живій плоті. Можна уявити кожне таке па.
– Дядя Ко справжній, – мовила дівчина стиха. – Він ніколи не зрадить.
Сльози – уже більше – виступили внизу двох чарівних дзеркалець. Застигли на межі. Ось-ось покотяться.
Олена підвелася й відійшла до вікна. Дивилася й мовчала. Ніби переглядала кадри життя. Минулого. Для нього ми – лише глядачі. У якому не все – шоколадне морозиво. Дивилася і… нічого не бачила. Очима. Бачила думками. Очі зараз – «зона особливої небезпеки». Хотіла вберегти їх від «вибуху»…
Лисиця все чудово розумів. Поведінка правильна. Суто жіноча. Туш на віях та й решта їхніх штучок. Усе це інший світ.
– Він був дуже вродливим, – повела хриплим голосом дівчина. – Ну, і зараз теж нічого. Знаєте, типовий плейбой… Усе на місці. Як і треба. Замакітрив голову… А я подумала – «воно»! Моє красиве щастя. Якого чекала. Що прийде назавжди. Коли рука в руці. «І тільки смерть розлучить нас…». Дурепа… Яка ж я була дурепа. – Олена підійшла до шафи з рядами тек, витягла одну й повернулася до столу. Поклала. Подивилася на Лисицю. – Ми прийшли сюди, до Петровського, майже одночасно, – повела далі, дивлячись усередину себе. – Лейтенантами. Познайомились. Сподобались… Точніше, він мені дуже сподобався. До божевілля. У середині – спалах! Осяяння! Як там у нього відбувалося – хтозна. Казав, що так само. Брехав, мабуть… А може, й ні… – Сперлася на стіл. – Втопилася я в ньому… – Замовкла й покрутила головою. Заперечливо. Ніби перекреслювала прожите. Щоби потім виправити. Але ж… – Одружилися. – Голос знову підхрипує. – Планувати життя щасливе почали. Так усе сонячно… світло… А потім… Сонячне затемнення… Він зустрів нове «сонце». Доньку генерала. І сонячно стало вже з нею. Мій же тато лише підполковник… Пенсіонер… Хоча… Може, там усе по-справжньому… Ну, це таке. Хай щасливими будуть… Дитинка вже є…
Олена знову стала глядачем. Який не минав жодного кадру фільму. І серцем перестрибував туди. На той бік екрану. Бо завіконний кіносеанс поспішав далі…
«То он яка звірюха за цими очима, – подумав налякано Богдан. – І її розбудив я. Своєю слонячою граційністю. Балерун бісів!»
– Забудемо, – знову змахнули тендітні пальчики солоні краплі з очей. – Коли ви сказали, що від дяді Ко, то наче ним стали. Таким близьким і рідним. Енергетику його оживили… Мене й занесло. Ніби йому сповідалася… Вибачте… Примусила слухати сон рябої кобили.
– І ніяка ви не ряба, – сказав Лисиця, сподіваючись підсолодити ситуацію, але враз отримав межи очі думкою. Зробив же ще гірше!