Острів Каміно - Джон Гришем
Першим місяцем роботи магазину став серпень 1996 року. Після шикарної винно-сирної церемонії відкриття кілька днів у ньому було людно, але поступово інтерес став згасати. Потік відвідувачів значно зменшився, і за три тижні Брюс почав замислюватися, чи не було це все однією великою помилкою. Чистий дохід за серпень склав лише дві тисячі доларів, і Брюс був майже у відчаї: зрештою, зараз на острові Каміно був самий розпал туристичного сезону. Усупереч порадам більшості власників незалежних книгарень, він вирішив удатися до знижок. Нові тиражі й бестселери тепер пропонувалися на двадцять п’ять відсотків дешевше. Він посунув час закриття з сьомої до дев’ятої і працював тепер п’ятнадцять годин на день. Він старався якомога грамотніше спілкуватися з покупцями, запам’ятовував імена постійних клієнтів і записував, що вони купували. Він став вправним баристою й умів одночасно заварити еспресо й розрахуватися з черговим покупцем чи покупчинею. Він прибрав полиці зі старими книгами — здебільшого класикою, що не користувалася особливим попитом,— а натомість влаштував невелике кафе. Потому час закриття зрушив уже до десятої вечора. Він строчив безліч рукописних повідомлень клієнтам, письменникам і книготорговцям, із якими познайомився під час своєї подорожі. Опівночі він часто сидів за комп’ютером, оновлюючи новинну розсилку «Бей-Букс». Брюс довго сумнівався, чи не почати йому працювати й у неділю, як це робили більшість власників незалежних книгарень. Йому не надто хотілося до цього вдаватися, бо він, зрештою, потребував відпочинку, та й побоювався, що це може вилізти йому боком. Оскільки острів Каміно належав до «біблійного поясу», на відстані пішої прогулянки від магазину була дюжина церков. Та крім того, острів був туристичним центром, і майже нікого з туристів, вочевидь, не цікавили недільні ранкові богослужіння. Отже, у вересні він вирішив: будь що буде — і відкрився о дев’ятій ранку в неділю, пропонуючи відвідувачам свіжонадруковані New York Times, Washington Post, Boston Globe і Chicago Tribune, а до того ж свіжу випічку із перекусної неподалік. Третьої робочої неділі в книгарні був уже справжній натовп.
Прибуток за вересень і жовтень склав по чотири тисячі доларів, а через півроку був уже вдвічі більший. Брюс припинив перейматися. За рік «Бей-Букс» перетворилися на такий собі епіцентр активності в місті, значно обігнавши за відвідуваністю решту магазинів. Видавці й торгові представники піддалися Брюсовому невтомному тиску й стали включати острів Каміно до авторських турне. Брюс вступив до Асоціації книготорговців Америки та якнайактивніше долучався до її справ, обговорень і комітетів. На з’їзді Асоціації взимку 1997 року йому вдалося поспілкуватися зі Стівеном Кінгом й умовити того завітати до нього на книжкову подію. Пан Кінг дев’ять годин підписував книжки, а черга фанатів вишикувалася на цілий квартал. Магазин продав дві тисячі двісті примірників різних творів Кінга, і дохід склав сімдесят тисяч доларів. То був день слави, після якого назва «Бей-Букс» стала вельми впізнаваною. Три роки по тому магазин визнали найкращим незалежним книжковим магазином у Флориді, а в 2004 журнал Publishers Weekly назвав його книжковим магазином року. У 2005 Брюса Кейбла після дев’яти років самовідданої праці було обрано до ради директорів Асоціації книготорговців Америки.
IVНа той час Брюс встиг перетворитися на видну постать у місті. Він мав дюжину костюмів із легкого льону, всі різних відтінків та кольорів, і носив їх щодня з накрохмаленою білою сорочкою з косим коміром і яскравою краваткою-метеликом, зазвичай червоною чи жовтою. Завершували його образ замшеві туфлі сіро-брунатного кольору. Шкарпеток він не вдягав ніколи, навіть у січні, коли температура опускалася нижче за десять градусів Цельсія. Своє густе й хвилясте волосся він відпустив майже до плечей, а голився раз на тиждень, недільного ранку. До тридцяти років його вуса й волосся вже посріблила сивина, яка, втім, вельми йому пасувала.
Кожного дня Брюс обирав момент, коли в магазині було більш-менш спокійно, і виходив прогулятися містом. Він навідувався в поштове відділення й загравав зі службовицями, ішов до банку й загравав із касирками. Якщо в центрі міста відкривався новий магазин роздрібної торгівлі, Брюс неодмінно був присутній на урочистій церемонії, а вже невдовзі приходив знову, щоб позагравати з продавчинями. Обід був для Брюса важливою справою, і він шість днів на тиждень обідав у ресторанах, причому завжди разом із кимось, щоб можна було списати рахунок на підприємницькі витрати. Коли відкривалася нова перекусна, Брюс неодмінно був першим у черзі, дегустував усе, що було в меню, і загравав з офіціантками. На обід він зазвичай випивав пляшку вина, а потім ішов подрімати у своїй квартирі на другому поверсі.
Грань між заграванням і полюванням у Брюса часто була тонкою. Він знався на жінках і подобався їм, чим добре вмів користуватися. Коли «Бей-Букс» став часто входити до авторських турне, він відкрив справжню золоту жилу, адже половину авторів, що приїздили до міста, становили жінки, здебільшого молодші за сорок. Вони були далеко від дому, дуже часто незаміжні, подорожували наодинці й були не проти розважитися. Приїхавши до його книгарні й ступивши на його територію, вони залюбки ставали для нього легкими жертвами. Після виступу перед читачами, автограф-сесії та тривалої вечері вони часто вирушали з Брюсом нагору, щоб «проникнути глибше у світ людських почуттів». Він мав кількох улюблениць, зокрема двох молодих панянок, що мали успіх на ниві еротичних детективів — і публікувалися щороку!
Хоча Брюс усіляко прагнув презентувати себе як начитаного плейбоя, у душі він лишався амбітним бізнесменом. Магазин давав йому добрий дохід, та це було не випадково. Хай якою довгою була попередня ніч, щоранку ще до сьомої він був унизу, у футболці й шортах, приймав і розпаковував доставлені книжки, заповнював полиці, проводив інвентаризацію і навіть підмітав підлогу. Він любив діставати нові книги з коробок і вдихати
