Острів Каміно - Джон Гришем

їхній запах. Він знаходив ідеальне місце для кожного нового видання. Він тримав у руках кожну книгу, яка надходила в магазин, і — з жалем — кожну, яку треба було заново пакувати й повертати видавцеві, який надав її на реалізацію. Він терпіти не міг, коли доводилося повертати книги видавцю: йому це видавалося провалом, утраченою можливістю. Він вилучав з інвентарю все, що надто погано продавалося, і через кілька років визначив для себе оптимальний розмір каталогу — в середньому десь дванадцять тисяч найменувань. На складі де-не-де було тіснувато, стояли старі провислі стелажі, а на підлозі були великі стоси книг, але Брюс завжди знав, де знайти потрібне. Щоранку за чверть дев’ята він хутко збігав нагору, приймав душ, перевдягався в костюм, заготовлений для того дня, а рівно о дев’ятій відкривав магазин і вітався з першими клієнтами.

Брюс майже не брав вихідних. Слушною ідеєю для відпочинку йому видавалася поїздка в Нову Англію, де можна було навідатися до старих магазинів антикварних книг і поговорити з продавцями про те, як ідуть справи на ринку. Він любив рідкісні книги, особливо американських авторів XX століття, і захоплено їх збирав. Його колекція постійно зростала — насамперед через те, як багато всього йому хотілося придбати, але також тому, що розставання з книгою завдавало йому справжнього болю. Так, він, звісно, був ділком — але таким, що весь час купує й майже ніколи не продає. Вісімнадцять «таткових старих книжок», які поцупив Брюс, стали чудовим підґрунтям, на якому йому до сорока років вдалося збудувати рідкісну колекцію вартістю в два мільйони доларів.

V

Коли Брюс уже входив до ради директорів Асоціації, помер власник будівлі. Брюс викупив решту будівлі у спадкоємців і взявся розширювати магазин. Дещо зменшивши розмір своєї квартири, він переніс кав’ярню й кафе на другий поверх. Далі зніс одну стінку й подвоїв розмір дитячої секції. Суботніми ранками магазин був повний дітей, що купували книги й слухали казки, а їхні молоді мами тим часом потягували лате нагорі під пильним поглядом доброзичливого господаря. Особливо багато уваги приділив Брюс відділу рідкісних книжок: знісши на першому поверсі ще одну стінку, він обладнав «Залу перших видань» із красивими дубовими полицями, обшивкою на стінах і дорогими килимами на підлозі. Для своїх найрідкісніших книг Брюс улаштував спеціальне сховище на підвальному поверсі.

Проживши десять років у своїй квартирі на другому поверсі, Брюс вирішив, що час йому знайти щось посолідніше. Він уже якийсь час придивлявся до старих вікторіанських будинків в історичному центрі Санта-Рози й двічі навіть робив власникам пропозиції щодо купівлі, та в обох випадках, вочевидь, запропонував замало, адже будинки невдовзі було продано іншим покупцям. Ці чудові споруди, побудовані на рубежі століть для залізничних магнатів, перевізників, лікарів і політиків, чудово збереглися й стояли, непідвладні часу, в тіні стародавніх дубів та іспанського моху. Коли хазяйка, пані Марчбенкс, померла в стотрирічному віці, Брюс звернувся до її 81-річної дочки, що жила в Техасі. За будинок він заплатив забагато, адже прагнув будь-що не проминути нагоду втретє.

Його нова домівка була за два квартали на північ і три на схід від магазину. Побудовано її було в 1890 році з волі лікаря, що прагнув зробити подарунок своїй чарівній новій дружині, і відтоді й аж донині будинок був майном тієї родини. Він був величезний: мав чотири поверхи й загальну площу понад сімсот п’ятдесят квадратних метрів. З південного боку височіла вежа, іще одна, трохи менша, була на півночі, а перший поверх оперізувала розлога веранда. Багато еркерів було прикрашено вітражами, а на даху з різноманітними щипцями й лускатим ґонтом була тераса. Будинок розмістився в тіні трьох стародавніх дубів й іспанського моху, на невеличкій кутовій ділянці, обгородженій білим штахетником.

Внутрішнє оздоблення Брюсові здалося якимось гнітючим: темна дерев’яна підлога, ще темніші стіни, потерті килими, провислі й запилені штори та багато камінів з коричневої цегли. У вартість будинку ввійшла значна частина меблів, і Брюс одразу взявся їх продавати. Ті старезні килими, які не були надміру потерті, він перевіз до магазину, щоб надати його атмосфері благородної старовини. Штори й портьєри були вже геть нікудишні, тому їх він викинув одразу. Коли будинок цілком спорожнів, Брюс найняв бригаду малярів, яка трудилася два місяці, доки всі внутрішні стіни не набули гарних, яскравіших кольорів. Далі він запросив місцевого майстра, який ще за два місяці перешліфував кожен сантиметр дубової та соснової підлоги.

Цей будинок Брюс обрав через те, що в ньому все було в робочому стані: труби, електрика, водопостачання, опалення й вентиляція. Він не мав ні терпіння, ні рішучості для капітального ремонту, що міг практично перетворити нового власника на банкрута. Сам Брюс не був здібний до роботи руками й мав чимало кращих способів провести час. Весь наступний рік він і далі жив у своїй квартирі над магазином, міркуючи, як краще обставити й декорувати свій тепер уже світлий і красивий, але досі порожній будинок; і потреба якимось чином зробити його придатним для життя починала його лякати. Для цього величного зразка вікторіанської архітектури геть не підходив сучасний мінімалістський декор, який полюбляв Брюс, а старовинні меблі видавалися йому надто витребенькуватими й химерними та, зрештою, просто йому не пасували.

Що поганого в тому, щоб у величний старий будинок, який зовні лишається майже незмінним, вдихнути життя, додавши сучасних меблів і картин? Очевидно, щось погане в цьому таки було, адже Брюс ніяк не міг знайти оптимальний варіант дизайну.

Він щодня приходив у будинок і довго стояв у кожній кімнаті, розгублено озираючись на всі боки. Брюс побоювався, що його зведе з розуму цей порожній будинок — геть завеликий і надто вибагливий для його непевних смаків.