Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— Мені немає з чим туди йти, — тихо сказала вона. — Зовсім немає з чим, крім деяких здогадів. Припущень і роздумів. І легше поговорити про це з вами. Не відчуваю себе такою скутою. Та й атмосфера неофіційна.

— Що ж це за такі жахливі здогади? — спробував я пожартувати. — Може, сам Андерс узяв корону, а скіпетр лежить у Грети вдома, в гардеробі?

— Не смійтеся. Якщо я звернуся до поліції, наша розмова піде в протокол і в архів. Почне діяти весь апарат. А потім одного чудового дня всі напери піднімуть. І якщо це помилка, всього лиш моя фантазія то який жах! Вийде, що підозра впала на повинного, і то я все заплутала, завдавши людям масу прикрощів.

— А чи не краще вам поділитися своїми підозрами та думками? Обіцяю не заносити в архів, — сказав я, наливаючи собі трохи білого мартіні. Потім кинув у склянку кілька кубиків льоду.

— Я думала багато про що, — сказала Карін, постукуючи нігтиком по зубу. Вона видимо нервувалась, говорила наче через силу, — Ті, хто вчинив це, мали добре знати музей, — повільно вела вона далі. — Вони обрізали сигналізацію біля чорного ходу, знали, як знайти перемикач до неї. Безпомилково зорієнтувались у всіх коридорах і знали, що ми готуємо різдвяну вечерю для сторожів. І найбезглуздіше тут, що це, по суті, придумала я. Мені так шкода стало тих хлопців, яким доведеться всю різдвяну ніч просидіти в порожньому музеї, без святкової вечері, із звичайним буденним настроєм. І якби не я, то ми, можливо, не втратили б корону й державу. — Вона жалібно усміхнулась.

— Думаю, ви тут ні до чого. Тоді злодії просто діяли б інакше. Може, стріляли б. Хто знає?

— Але це свідчить про те, що хтось у музеї допомагав їм. Як ви думаєте?

Вона з триногою дивилась на мене. Великі сипі очі. Немов фіалки. Як очі Клео.

— Цілком імовірно. І поліція, мабуть, дійшла того ж висновку. Тепер усіх вони мовби роздивляються під мікроскопом. Від найвищого начальства до тимчасових працівників із обслуги. І вас теж.

— Але ж є багато такого, про що поліція не знає. І не знатиме.

— Наприклад?

— Наприклад, Дік… Ви з ним знайомі.

— З Діком? Авжеж. Кур'єр. Гретин підопічний і коханець. Звичайно, я з ним знайомий.

— Гретин друг. — Вона прикурила нову сигарету. — Смішно, але спершу він був моїм «другом».

— Хто б цього не захотів?

Проте вона не усміхнулась, не оцінила мого скромного комплімента.

— Він потрапив до нас через УРП. Приїхав звідкілясь із півдня Європи. Так він принаймні каже. І через УРП влаштувався до нас на роботу. Некваліфіковану роботу, в архіві, доручення на пошту й таке інше. І досить скоро почав зазирати до мене. Запрошував у кіно, в ресторан.

— Ви з ним ходили?

Вона кивнула.

— Один раз. Мені просто стало цікаво. Почасти тому, що він симпатичний, та й справ у мене того вечора не було. І я подумала, що коли можна зробити людині приємність, то чом би й ні?

— Атож, чом би й ні.

Вона не відчула іронії в моєму тоні. Та й які в мене були підстави іронізувати? Одначе Дік починав мені не подобатись. Він не тільки обдурював Грету, він підбирався й до Карін. А це мені вже зовсім не подобалось.

— Ми ходили в кіно. Дивилися якийсь примітивний детектив. Потім… ага, потім ми пообідали в маленькій піцерії. І пили каву в мене вдома. Він багато теревенив про політику. І про своїх батьків. Про те, як він допоможе їм виїхати, перебратися сюди, у Швецію. Як він підкупить різне начальство. Але це, мовляв, коштуватиме недешево. Сотні тисяч крон. І що він повинен зібрати, ці гроші. Позичити, а потім виплачувати частинами, коли його справи підуть на краще. Одначе з мого боку було безглуздо запрошувати його до себе. Він, природно, спробував… захотів переспати зі мною. Проте в нього нічого не вийшло. А не пізніше як через тиждень після цього я побачила його на вулиці з Гретою.

— По-вашому, це так дивно? Молодий іноземець приїздить до Швеції. Тут йому доводиться виконувати осоружну й низькооплачувану роботу. І жодної знайомої людини. Нема нічого дивного, що він намагається зійтися з дівчатами. А він, звичайно ж, досить наслухався про шведських дівчат, щоб неправильно вас зрозуміти, коли ви запросили його додому.

— Я не це мала на увазі, — відказала Карін. — Мені здалося, наче він хотів завести знайомство з ким-небудь із музею. Ближче, аніж просто спілкування в робочий час. І наче йому щось було від мене потрібно. А через Грету він може дістати безліч відомостей. Ніби цілком випадково запитає про се, запитає про те, про охорону, про сигналізацію — і так поступово довідається про все, що йому треба. І не забувайте про ще одну річ.

— Яку саме?

— Гретина посада дає їй доступ до всіх ключів у музеї. До кожного ключа. Крім того, на ній лежать важливі адміністративні обов'язки. Вона складає плани евакуації на випадок, скажімо, війни. А це означає, що в її розпорядженні всі карти, всі плани та креслення. Вона повинна знати, де кожен вимикач у будинку.

— На жаль, у ваших міркуваннях є одне вразливе місце. — Я виловив із своєї склянки напіврозталий кубик льоду і вкинув туди новий. — Річ у тім, що в такому разі Дікові слід було б відразу взятися за Грету, а не підбивати спершу клинці до вас. Адже ви не маєте ключів до секретних шаф?

— Ні, не маю. Але я секретарка Андерса. А він друга людина в усьому музеї. В його сейфі — всі креслення, всі ключі й усілякі плани, між іншим. Отож через мене Дік теж міг дістати все, що йому треба.

— А ви не забули про одну річ? Коли Дік