Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон
Я лишився сам на тротуарі. На другому боці вулиці височів коричневого кольору будинок. Світла у вікнах не було. Темний, похмурий будинок, темна, похмура вулиця. Розгойдувався, поскрипуючи на вітрі, вуличний ліхтар. Фасад з облупленою штукатуркою, здавалося, слабував на якусь нашкірну хворобу.
Вхідні двері відчинились, і на вулицю вийшов Скіпка.
— Юхане, друже, — сказав він, беручи мене за руку. — Ну, як живеш? Заходь.
Ми ввійшли у двері й опинилися у залі з низькою стелею і тьмяним світильником на стіні. Посеред стелі був отвір, крізь який зяяла чорна порожнеча. Далі зала, розширюючись, переходила в гараж, а праворуч, біля кількох дерев'яних ґратчастих дверей з написом «Для чоловіків», стояв бачок із сміттям. Для дам притулку не було, принаймні тут, унизу, — та вони, певне, нечасто відвідували цей заклад.
З лівого боку виднілися приступки дерев'яних сходів, які вели в горішній морок. Ідучи за вказівками стрілок, ми піднялись і опинилися в проході, відгородженому дерев'яними ґратами, де табличка а намальованим на ній промовистим перстом проголошувала: «Курити й розпалювати вогонь суворо заборонено». Але я не курив і не збирався розпалювати вогонь. За гратами виднілися безладно звалені меблі.
Скіпка відчинив широкі залізні двері, на яких я прочитав заклик: «Щоб уникнути пожежі, зачиняй двері».
— Схоже на те, що вони тут найдужче бояться вогню, — зауважив я.
— І дурневі ясно. Під цегляною оболонкою цього сарая — суцільне дерево. Упусти сірник — і все враз спалахне.
Ми вийшли в просторе, але низьке складське приміщення. Над головою перетиналися величезні сволоки, а з грубезних труб, що висіли під стелею, чулися зітхання, сопіння, шепіт і сичання. Приміщення було завалено всіляким мотлохом — меблями, велосипедами, швацькими машинками та картонними ящиками. Все це громадилося величезними потворними купами, кожну з яких огороджував канат із прив'язаним до нього номером.
— Ти казав, тут броварня, але це, певне, було давно? Що ж до пива, то я чув тільки про Мюнхен, про Нюрнберг не траплялося.
— Авжеж, колись тут була броварня. А тепер склад. Сюди звозять різний мотлох, який припадає тут пилюкою до аукціонного розпродажу. Описане майно, майно, на яке із тих чи тих причин накладено арешт. Іноді тут осідають речі, які господар залишив на збереження і забув або не зміг оплатити послуги. Всяке буває…
— А яким чином здогадуються, що в ящиках? Адже все, окрім меблів, запаковано.
— У цьому вся хитрість. Зваблива невідомість. Усе залежить під того, як тобі пощастить. І ти натрапиш або на картонний ящик з ужитими накривками для банок, або харчами, що їх викинули просто з холодильника, або знайдеш речі по-справжньому цінні. Скажімо, стара бабуся потрапляє до богадільні, а її речі ставлять сюди. Минають роки, вона забуває платити за зберігання або не може. Отоді все це й продається. Ти можеш добре підлататись, оглянувши ці ящики.
Скіпка посміхнувся. Він наче старий гриф, подумав я.
— Глянь-но, приміром, сюди, — показав він, і за канатною загорожею я побачив безформну купу з обдертих стільців, елегантних латунних билець, розбухлих шкіряних крісел та дзеркал химерної форми. — Ось тобі типова картина. Це, певне, з якогось нелегального картярського, клубу. Отож; якщо хочеш трохи вмеблюватись, називай ціну.
Я подивився на широкий розлогий диван, що стояв поблизу, на дзеркало за ним.
— Ні, дякую. Не приваблює.
У приміщенні панувала напівтемрява. Світло від маленьких жовтих лампочок проникало далеко по всюди й губилося в темряві далеких кутків. Меблі пригинались, як причинні хижаки. Десь прошурхотіла миша.
Ми підійшли до дверей у кінці складу й дерев'яними сходами піднялися ще на два поверхи. У вікно було видно внутрішнє подвір'я, ще занедбаніше, ніж фасад будівлі. Внизу, над вантажним майданчиком, висіли на гаках лискучі туші тварин, і чоловік у фартусі завантажував їх у контейнер машини. За високими склепистими вікнами виднілись обриси колеса страхітливих розмірів.
— Що це? — показав я вниз, на колесо.
— Фантастична річ. Паровий компресор. Німецька машина початку дев'ятнадцятого століття. Обертається від шкіряного паса і примушує працювати холодильну установку на даху. Охолоджує і пиво, і продукти, і багато іншого. За технологією тут раніше використовувався аміак, і страшенно смерділо котами. Тепер, хвалити бога, трохи вивітрилось.
Я обвів поглядом подвір'я. Ліс звивистих охолоджувальних труб, схожий на зарості телевізійних антен, виростав із прибудов до будинків XVIII століття, і я подумав, що нам слід би якось зберегти індустріальну панораму початку віку. Але скоро й тут зроблять стоянку для машин. Або спорудять будівлі під контори.
Скіпка відчинив ще одні двері з табличкою. Ми увійшли в невелику кімнату. Брудне вікно виходило на подвір'я. Зів'ялий гіацинт на підвіконні нагадував про минуле різдво. На зеленому сукні стола я круглими розводами від склянок красувалася попільниця, наполовину заповнена роздушеними недопалками. На стіні висіла в рамці стара афіша, а в одному з кутків стояв громіздкий сейф із листового заліза. Просиджене старе крісло поряд з письмовим столом довершувало обстановку.
— Сідай, — запросив Скіпка і показав на крісло. — Будь як дома, а я відчиню сейф.
Он як, подумав я. То така вона, контора Скіпки. Вмебльована, мабуть, найкращими зразками з нижнього складу. Ось де він облагоджує свої справи. Життя повелося з ним не дуже ласкаво. Адже не так багато років минуло відтоді, коли контора Стіга мала інший вигляд. Тоді він продавав шведське срібло XVIII століття, на картинах у його вітрині стояли підписи Сорна і Хіллестрема. А тепер він скнів в цій дірі, сварячись з іншими торговцями через партію описаного майна, яке лишилося від розтягнених по клаптях домівок та розірваних шлюбів, живе в атмосфері, насиченій духом тліну й гниття.
Я поглянув на нього. Шкіра на обличчі лущиться. А очі сумні, попри всю позірну молодецькість. Страхувальні компанії, як видно, давно вже не консультувалися з ним. Не давали заробити свої відсотки. Але тим краще. Виявить більше завзяття, буде поступливіший.
— Ясно, — сказав я, оглядаючись. — Отже, тут і сидиш.
— Іноді. Але частіше в крамниці на Естерлонгатан. Тут я буваю
