Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Дік кивнув, колотячи пластмасовою ложечкою в чашці з кавою. Все колотив і колотив.

— Розумію, — сказав він нарешті. — Розумію. Ну звісно. Серед службовців музею мав бути їхній спільник. А може, й не один. Питання тільки — хто? І для цього ви сюди прийшли?

Тепер настала моя черга кивнути.

— І ви думаєте, це був я? — Його очі потемніли, і говорив він тихо, нахилившись над столом. — То ви подумали на мене, «бісового чужинця», так? Я пробув тут не більше року, але вже багато разів чув: «Бісів чужинцю, забирайся додому». І думаєте, стало краще відтоді, як я зустрів Грету? Я знаю, що про мене думають. І Грета знає. Іноді вона плаче вечорами, коли їй здається, що я не чую. Спробували б ви побути в моєму становищі. Приїхати сюди й розносити пошту, продавати листівки. І завжди чуєш: «бісів чужинець». І ось тепер, коли сталася крадіжка, ви приходите й запитуєте, чи не допомагав я зсередини.

Він утупив погляд у стіл. М'язи біля рота посмикувались. Я почував себе негідником.

— Та ні ж бо, — поквапивсь я затерти незручність. — Ніхто вас не підозрює. Просто ви один з небагатьох, кого я знаю тут, у музеї. І я хотів довідатись, чи немає у вас якихось міркувань, підозр. Адже завжди легше говорити з людьми знайомими, ніж із поліцією, хіба не так?

— «Кого я знаю…» — передражнив він, міряючи мене поглядом. — Ми провели разом кілька годин на святвечір. Один-однісінький раз. А ви кажете, ми знаємо один одного. Але я вас розкусив. Ви настирливий і цікавий. Грета казала, що ви цікавитеся роботою поліції, що ви відомий детектив-аматор. А тепер ви хочете стати ще відомішим, так? Потрапити на перші шпальти в газеті: «Славнозвісний пан Хуман рятує королівські коштовності!»

Він засміявся таким заразливим сміхом, що засміявся і я, хоча, власне кажучи, трохи розсердився, точніше, образився. Побачити в мені якогось дешевого любителя слави — це вже занадто.

— Ні, на жаль, я нічого не знаю, — вів далі Дік. — Нічогісінько. Хоча розумію, що злочинцям було б легше, якби їм допомагали. Проте я розумію і те, що хто здійснює такий великий наліт, той має бути готовий упоратися й без допомоги зсередини. Але в мене більше нема часу, я мушу йти. Обіцяв Греті купити продукти. Бувайте, і дякую за каву.

Він усміхнувся й пішов.

А він приємний хлопець, подумав я. Цікаво все-таки, причетний він до крадіжки чи ні? На вигляд цілком чесний хлопець. Але зовнішність оманлива, не можна оцінювати собаку по шерсті. Ні, я не мав ніяких підстав думати про Діка погано, приплутувати його до крадіжки. Єдина підстава — це те, що Дік і Грета коханці. Ми, очевидно, надто сповнені буржуазних забобонів, і тому нам важко повірити в те, що молодий, гарний на вроду кур'єр, до того ж іммігрант, без ніякої прихованої думки живе з жінкою на десяток років старшою від нього. Все це не дуже надійна основа, щоб будувати на ній звинувачення у співучасті в найбільшій за всю історію Швеції крадіжці витворів мистецтва, подумав я, усміхнувся в душі й рушив до виходу.

Та коли навіть списати з рахунку Діка як можливого помічника злодіїв, проблеми це не розв'язує, розмірковував я, стоячи на сходах спиною до музею. Сутеніло. На сірому фасаді замку світилося безліч вікон. Що воно таке? Чи не влаштовують там свято, королівський обід для міністрів та єпископів?.. Задача лишалася нерозв'язаною, навіть якщо викреслити з рівняння Діка: чи був у грабіжників помічник у музеї?

На автомобільній стоянці заревів потужний двигун, і світлий, вершкового кольору БМВ останньої моделі вислизнув із ряду вишикуваних там машин.

Спалахнули фари, на мить обличчя водія освітилось, і я впізнав Діка.

Непогано, думав я, повільно йдучи по набережній у напрямку Стренбрука. Ще й як непогано для молодого хлопця. Обідати в «Театергріллені» й кататись на новій моделі БМВ. Чи платня кур’єра в Національному музеї така ж королівська, як і виставлені там експонати, чи за цим крилась інша причина? Але яка?

«Національний скандал» — проголошував заголовок передової статті, на яку я зразу ж натрапив, коли, снідаючи наступного ранку, знехотя розгорнув над столом газету. Обіцяне в заголовку відповідало змістові. Здирали шкуру з уряду. І з поліції. Всіх звинувачували в некомпетентності. Подію розглядали з усіх боків, винні діставали по заслузі. Котились голови й лилася кров.

Ну й цькують, похмуро подумав я, наливаючи гарячої кави з мого червоного емальованого кавника. Газети весь час виявляли інтерес до крадіжки в музеї, але центр уваги поступово зміщувався. Спершу в усіх подробицях описували саму крадіжку. Із захватом смакували, як усе відбувалось і що, власне, сталося. На розвороті вечірніх газет вмістили креслення музею в поперечному розрізі. В детальних статтях знайомили читачів з украденими скарбами й давали розлогі інтерв'ю з усіма, з ким тільки можна. Потім добрались і до питання, що за цим приховано, куди могли подітися цінності. Називали міжнародні злочинні синдикати, мафію, всіляких містерів іксів, і гіпотези ставали дедалі фантастичнішими.

Тепер ми вступили в стадію пошуків винних, відзначив я. Хто ж буде винний? На кого все зіпхнуть? Чия провина найтяжча? Питання порушили в риксдазі, і не дивно, бо ж це справа державної ваги. Неабияка частка шведської історії просто зникла. Через ненадійну охорону й недбале ставлення. Відповідальні особи розраховували на недоторканість експонатів. І дуже прорахувалися.

Цікаво, як змінюється настрій преси. Від ажіотажу та сенсаційності перших сторінок до детального, ділового аналізу на розворотах. І ось уже дійшли до передових статей та дискусійних шпальт, до листів до редакції і полемічних виступів.

Мені було шкода Андерса Бруна та його музей. І Калле Асплундові я не заздрив. А от як їм допомогти, я досі не мав найменшого уявлення.

— Поживемо — побачимо, — глибокодумно звернувся я