Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

От товариство охорони природи і справді місця собі не знайшло б, подумав я, якби там побачили твою леопардову шубу та крокодилячу сумку. Але я змовчав. По-перше, я добре вихований, а по-друге, мені потрібні гроші. Отак я ганебно поводжуся. Мовчу заради нікчемної вигоди.

— Обіцяю вам, фру Ельм, зробити все, що від мене залежить, — сказав я.

І таки зробив. Мою доброчесність було винагороджено розкішним обідом.

— Ще чарочку коньяку, Юхане?

— Ні, дякую. Мені сьогодні не так пощастило, як тобі, треба ще попрацювати. На жаль, після всієї цієї розкоші мене знову ждуть справи.

Тільки тепер я помітив його. Він сидів за колоною. Проте я не помилився. То був Дік з двома якимись добродіями. Обидва вишукано вдягнені, елегантні. На столі, у відерці з льодом, зелена пляшка з довгою шийкою.

Мене це, звісно, не обходить, думав я, але чи тут він щодня обідає? Я знову вернувся подумки до музею, до цього клубка загадок. Чи не поговорити з Діком? Що я втрачу? Нічого. А починати з чогось треба. Я вже склав собі карту місцевості. Зробив грубий ескіз. І пора наносити дрібніші деталі. Від слів перейти до діла, від здогадів до фактів. І добре б почати з Діка. Не тому, що я цілком проковтнув підозру Карін, але, можливо, в ній ховалося раціональне зерно, ниточка, за яку можна вхопитись.

— Мені пригадалася одна давня історія про табір лісорубів, — урвав колега мої думки, що крутились навколо Діка, навколо музею і вкрадених королівських регалій. — Якщо вже ти не здогадався, що треба подякувати за добрий обід, то доведеться це зробити мені. Тож слухай, як усе було. У тому таборі захворіла куховарка, і лісоруби варили собі їсти самі. Постановили, що кожен візьме на себе один тиждень з умовою: хто поскаржиться на страву, негайно стає на місце «чергового». Якось трапився їм геть негодящий кухар. І один з найстарших лісорубів не витримав. Примружившись, він подивився на кухаря і сказав: «Каша пригоріла, і молоко скисло, і масло гидке. Свинину пересолено, а картопля розварена. Але обід був смачний, з біса смачний!»

— Приєднуюся до нього, — засміявся я і підніс чарку. Обід був справді смачний, з біса смачний.

А коли я поставив склянку, Діка вже не було. Один з його знайомих розраховувався з поштивим метрдотелем біло-рожевим тисячним папірцем. Хоч би що там казали про Діка, а його приятелі нужди не знали.

Та бюро було не останньою моєю покупкою того дня. Мене чекала ще одна справа в місті. І вже через годину я йшов по Гревгатан, несучи в кишенях штанів по «чаші для узливання». Невеличкі гарні речі XVIII століття, про призначення яких, не мудруючи лукаво, говорила сама назва. А по-простому, то були чарки, тільки трохи нижчі від звичайних і срібні. Один старий самотній капітан, який пішов на пенсію і мусив час від часу поповнювати свою касу готівкою, дзвонив мені іноді й запитував, чи не цікавлюсь я тим-то й тим-то. І я часто цікавився. Ясна річ, коли мав кошти.

Спускаючись, я перетнув Нюбруплан, вийшов на Арсенальсгатан, опинившись у смердючій, загазованій ущелині з безперервним рухом транспорту, кинув злий погляд на вітрини аукціону і зібрався вже спуститися до Кунгстредгордену, коли згадав про Діка.

Я подумав, що добре б зробити два діла зразу. Від музею я був зовсім близько, і великий гак робити не доведеться.

Знайшов я його у відділі листівок. Він сидів і читав книжку. Спершу не впізнав мене. Потім усміхнувся.

— Привіт. Хочете купити листівки?

— Не зовсім, — сказав я. — Власне, я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною? Це можна. Якщо ви п'ять хвилин почекаєте, ми зможемо посидіти он там, — і він кивнув на двері кафетерію. — Мене тут скоро змінить один приятель. А ви поки що займіть місце.

Я так і вчинив. Приніс пластмасову тацю, а на ній дві чашки кави, дві напорові пірамідки з вершками, білий пакет цукру та дні булочки з блідою, нездорового кольору цукровою поливою.

Він прийшов, сяючи своєю сліпучою усмішкою. Можна було зрозуміти дівчат. Ясно, чому вони здаються. Чужоземна красива пташка в клітці сумної шведської буденності.

— Ви хотіли поговорити, — нагадав Дік, прикурюючи сигарету й пильно дивлячись на мене крізь серпанок синього диму.

— Мова піде про крадіжку, — почав я. Напад — найкращий метод захисту. Зразу про головне — тоді він випаде із сідла. Принаймні це його ошелешить. — Отже, про крадіжку.

— Хвилинку, прошу пробачення. Навіщо вам та крадіжка? Я хочу сказати, що це справа поліції. Чи ви з них?

— Не зовсім. Але вони попросили, щоб я допоміг. Зробив їм послугу.

Звучить бундючно, та нічого не вдієш. Адже Дік мав рацію. З якого дива мав би я сидіти й базікати про крадіжку із сторонньою людиною?

— Що ж, розповісти я можу небагато, — мовив він, спрямовуючи в чорну каву білий струмінь вершків. — І те, що знаю, вже сказав поліції. Того вечора, коли тут побували злодії, я сидів у Еріка Густафсона. Ми ж там бачились, так? Потім я був — ага, потім ми а Гретою пішли додому, спати. Отож у моне… як це називається… Алібі?

Він на диво добре розмовляє по-шведському, хоча прожив у Швеції лише рік, думав я. Звичайно, з акцентом, але все-таки. Алібі він мав, з цим у нього проблем не було. На додачу так набрався, що в Грети, мабуть, виникла інша проблема: як доправити його додому. Впоратися зі шведською горілкою, видно, виявилося важче, ніж із шведською мовою.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — спокійно промовив я, відламуючи ріжок булочки. — Я аж ніяк не думаю, що ви поцупили корону та скіпетр. І ніхто цього не думає. Я лиш намагаюся з'ясувати, чи не міг хтось із працівників музею допомогти грабіжникам.

— Допомогти?

— Ну, самі подумайте. Злодії надто багато знали: про входи, виходи, сигналізацію. А