Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Отож, – аж посунувся вперед професор. – Здається мені, цей донецький кіборг не випадково з’явився у нас на стежечці.
– Облиш, – напівстурбованим голосом сказав Ігор. – Я ж сам придумав з ним зустрітись.
– Це точно? – подивився двома незмигними ліхтарями Лисиця.
– Ну, звісно, – перейшов в атаку донкор, але одразу задумався. – Стоп-стоп…
Він повернувся ліворуч і задивився у вікно. Богдан сидів мовчки. Не підганяв, хоча про «стоп-стоп» дізнатися ну дуже кортіло.
– Гурченко! – видав нарешті він.
Богдан дивився на співбесідника, але в думках з’явився стильний образ незабутньої Людмили Марківни. Та навряд чи вона мала стосунок до розмови.
– Гурченко! – повторив нарешті Ігор і ляснув себе по лобі. – Це він мене підштовхнув. Ми говорили по телефону. Він запитав, що у мене нового. Я й ляпнув про вбивство Кречета. А він мені одразу Термінатора й підкинув. Ось так.
– А хто кому дзвонив?
– Він мені. Запитував номер однієї спільної знайомої.
– Ага. А що за перчуган?
– Прес-аташе хокейного клубу «Донбас». Разом в універі навчалися. Він – на два курси молодший.
– Серйозна людина, – закивав професор.
– Це зараз.
– А раніше?
– Раніше всього бувало. І майже ходка теж. «Умовний», по-моєму, ще висить.
– За що?
– Начебто за шахрайство. Створили «бюро журналістських розслідувань», але почали займатися приватним детективством. Правда, усе закінчувалося тим, що брали гроші і щось там починали мутити. Щоки надувати. Люльку курити перед клієнтами. Але далі цього не йшло.
– Ого. Щось тут не все так випадково.
– Тепер і я бачу.
– Ех… Ну добре. Ходімо далі. – Лисицин блокнот знову за провідника. – «Той, хто багатство любить, про честь не піклується». Так він відповів про Кречетові фінанси. Схоже, гроші в нього були на першому місці.
– Начебто так.
– Ну, а далі в нас іде жінка.
– Якої вистачить на багато проблем. Отже, класика? Cherchez la femme?[37] – З вимовою в Марченка не дуже.
– Мабуть, – відрізав Богдан. – І ще мене непокоїть його остання фраза. «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати». Змія із жінкою у нашій культурі чудово асоціюється.
– Але ж вислів китайський… Гм… Зараз. – Ігор дістав смартфон і покликав у помічники мережу. Інфа вантажилась недовго. – Так. Ага. Ось: «Змія у світовій системі символів – поняття універсальне і складне…
У країнах Далекого Сходу між драконом і змією немає різниці, вони взаємозамінні…
Символіка змії має значення зміни (дня і ночі, пір року), мудрості, охоронця щастя…
“Міфологічна” змія здатна до самовідтворення…
Вона означає смерть і знищення (бо змія вбиває), а також життя і воскресіння (бо періодично міняє шкіру)…
Змія (змій) – фалічний символ (чоловік для всіх жінок) – символізує запліднювальну силу, силу родючості землі; пов’язаний з вагітністю…
Традиційно за символом змії закріплено жіночі якості: загадковість, таємничість, інтуїція, непередбачуваність…
Змія – це сила, знання, підступність, хитрість, витонченість, тьма, зло, нищення, спокуса…
Змія контактує з підземним світом, вона пов’язана зі всевіданням і магією мертвих…
Змія символізує всепроникний дух, оскільки може рухатися без допомоги ніг або крил. Водночас здатність проникати в щілини та ущелини мотивувала також символіку внутрішньої природи людини і її сумління…
Зовнішній вигляд змії може виступати маскою для представників злих сил (відьом і чаклунів)»…
Марченко замовк. Зосереджено почав гортати електронні сторінки. Коли знайшов потрібну й почав читати, продовжив:
– Так… Так… Угу… Ну, тут ясно… Ага… Так… Так… Ага ось: «У китайській символіці змія практично не відрізняється від дракона, однак, якщо таке відбувається, вона виступає началом негативним, деструктивним, руйнівним, злим, брехливим і хитрим». – Ігор відірвався від тексту. – Ось так.
– «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати», – ще раз повторив Лисиця. – Тут вони протиставляються. Гм… «Подужати»… – Професор, схоже, тиснув на педаль акселератора мозку щосили. – Дракон – чоловік. Змія – жінка, яку драконові важко здолати. Змія… Хитра й підступна змія. Плюс Термінаторів акцент на жінці. Без фразочок китайських. Сходиться?
– Наче.
– Гаразд, – покреслив у блокноті Богдан. – Тепер спробуємо повний портрет, намальований Термінатором. Кречет контактував зі злочинним світом, але сам нічого чи майже нічого такого не робив. З хазяями донецького життя жив у мирі, але були люди, яким Кречетова смерть на руку, хоча це й не помста. Гроші загиблий любив більше, ніж має це робити звичайна нормальна людина. У роботі був розважливий і акуратний. В усякому разі, про його «проколи» нічого невідомо. Але розслідування цієї справи для багатьох небажане і, можливо, для Термінатора теж, тому він про це натякнув. Попередив. Та й зустріч із ним скидається на штучку заплановану. Теж, можливо, ним. Ну, і найголовніше – це наше сherchez la femme. Жінка. Змія, яку важко подужати драконові. Ось такого нажнивували.
– Непогано для початку, – почухав макітру донкор. – Є від чого танцювати.
– Вмикай музику, – підморгнув професор.
– Зараз. – Ігор узявся за регулятор магнітоли, але його випередив телефон, запустивши Стинґів «Englishmen In New York». – Алло, – відповів він.
Лисиця не чув, що Марченкові говорять, але, судячи з виразу його обличчя, – щось серйозне. Ігор вислухав мовчки, а потім ніби провів лінію під сказаним:
– Добре, – й натиснув кнопку відбою.
Лисиця запитально дивився.
– Ти куди зараз? – поцікавився донкор.
– До Петровського райуправління планував. Конект з міліцією вашою треба встановлювати.
– Ясно. Просто в мене термінова зустріч намалювалася. Підкинути не зможу.
– Та без проблем, – заспокоїв Марченка професор. – Я вмію й на маршрутках їздити. І таксі. Таке у вас водиться?
Ігор усміхнувся:
– Валом.
– От бачиш. Значить – усе чудово. – Лисицин фейс увімкнув програму «атракціон небаченої щирості».
– Добре, – запустив двигуна Ігор. – Я подався. На зв’язку.
– Не прощаюсь, – відповів професор і вибрався із салону. – Мій телефон той самий, – кинув перед тим, як зачинити двері.
Марченко підморгнув, коротко пікнув і пришпорив сріблястого «мустанга». Богдан махнув. Машина швидко віддалялася. Професор трохи постояв. Дивився вслід, бажаючи успіху. Зараз він їм дуже потрібен. Обом.
«Лачетті» зникла за поворотом.
Лисиця пішов на зупинку.
Розділ 7. Дядя Ко
До Петровського райуправління прибув на маршрутці. Таксі поки лишав у резерві. Зате одержав гарний шмат незабутнього екстриму. Поштовхався з не завжди ввічливими попутниками. Щоб не сказати більше. Ті обізвали інтілігєнтом і порадили їздити на таксі. Подумав, що, мабуть, це правильно. Про таксі. Там дорожче, але для людей. А тут – економ-варіант під шансон. І спробуй хоч слово сказати «повелителю маршрутки». Ризикуєш… Або пішки підеш. Або взагалі по хребту «вигребеш». Замашною і «лагідною» залізякою…
Нібито-в’язнична-романтика плакала і про повні кишені грошей, за які люблять дівчата, і про зрадливу долю, що руйнує молоде життя, і про татуювання, яке принесло нещастя. А таки так! І про те, що світ несправедливий. Але Богдан не слухав. Уперто думав про своє. Теж про татуювання. Точніше – про татуювальника. Із виколотими очима. І про нещастя із ним…
У черговій частині показав журналістське посвідчення й повідомив мету візиту. Молодий прапорщик із чорнющим чубом і трохи скошеним лівим погоном записав дані з паспорта й розповів, як знайти потрібний кабінет. І Лисиця подався в «самостійне плавання». Без навігаційної системи. Але з бажанням. Та інструкціями від «прапора».
Піднявся сходами на третій поверх. Пройшов вузьким коридором. Розминувся з кількома галасливими офіцерами. Пропустив невисоку жінку-сержанта, що нагадувала ладненьку бокату діжечку. Розминутися з нею в цих лабіринтах не так уже й просто. Але дуже хотів. Тому й зміг. Хоч – по очах читав – вона не від того, щоб і не розминутися…
Ось і потрібні двері. Праворуч біля наличника – табличка: «Старший слідчий капітан міліції Онищенко О. О.».
«Усе правильно, – подумав. – Як і мало бути. Знаходить той, хто шукає».
Постукав. Відповіді не почув. Натиснув на ручку. Подалася. І ослабила двері. Відчинив. Зайшов. Є.
Кабінет невеликий. За столом – симпатична блондинка в цивільному із шикарним волоссям середньої довжини. Відірвалася від клацання на клавіатурі. Поглядом