Сніг ущух, укривши товстим шаром замерзлу грязюку на широкому тротуарі біля будинку Руху. Степаняк потер руки в рукавицях, гадаючи, яка з двох пошарпаних легкових машин і пікапа, що стояли біля тротуару, належить Мельникові.
– Сьогодні я залишив службову БМВ дома, – сказав Мельник, ніби читаючи його думки, й пішов повз машини до зупинки тролейбуса на бульварі Тараса Шевченка. За десять морозяних хвилин вони проштовхнулися до набитого тролейбуса №9. На обличчях пасажирів не було покірности, яку Степаняк бачив років дванадцять тому, – короткі, тихі перемови й погляди крадькома, щоб визначити, хто з попутників-пасажирів – інформатор. Зараз була нудьга, що часом змінювалася гучними скаргами на недостачу м’яса, риби та овочів. Один худий, зморшкуватий ветеран війни картав молодого чоловіка з блакитно-жовтим емалевим значком на вилозі, звинувачуючи незалежність у всіх хворобах країни.
– Старий дурень, їхав би й жив у Росії, – сказав Мельник Степанякові.
В кінці бульвару Тараса Шевченка тролейбус звернув на Хрещатик. Ця вулиця була гордістю Радянської України, Єлисейські Поля Сходу з шістьма лініями руху, каштани вздовж широких тротуарів, квартали восьмиповерхових, у стилі сталінського бароко, житлових будинків та установ, магазини на перших поверхах, наповнені всім найкращим, що виробляв Радянський Союз, велика площа Жовтневої Революції в центрі, широкі гранітні тераси, що піднімалися вгору до масивного, з червоного граніту, Леніна над чотирма бронзовими бійцями Революції і вище до готелю «Москва», що домінував на обрії.
Крізь велике вікно відділу Бессарабського ринку, де селяни продавали молоко й сир, Степаняк побачив лише декілька покупців. На протилежному кінці Хрещатика довга черга чекала біля державного молочного магазину з його доступними цінами й порожніми полицями. Тролейбус зупинився біля майдану Незалежності, колишньої площі Жовтневої Революції.
Зелений дерев’яний паркан, з наліпленими на нього оголошеннями й непристойними написами оточував місце, де колись стояв Ленін та його бійці.
Вийшли з тролейбуса в кінці Хрещатика, біля готелю «Дніпро» із скла й рудої плитки, на площі, яку Степаняк знав як площу Ленінського Комсомолу. По той бік височів засніжений Піонерський парк із великою аркою з нержавіючої сталі, що срібною дугою знаменувала возз’єднання у 1654 році України з Росією.
– Тут пересядемо на інший тролейбус, – сказав Мельник на зупинці, щоб далі їхати по вулиці Грушевського. Степаняку хотілося сказати цьому зарозумілому шельмі, що возз’єднання протривало значно довше, ніж президентство Михайла Грушевського.
Співробітники прес-відділу Парламенту виявили менше підозри до Степаняка, ніж Мельник. Степаняк ішов за нетерплячим рухівцем через вулицю Грушевського, де тимчасові огорожі не дозволяли перехожим підходити до будинку Парламенту. Мельник проштовхувався крізь натовп пікетників, які чекали на лютому холоді з плакатами, вимагаючи підвищення заробітної платні в зв’язку з підвищенням цін, замороження квартплати, видачі компенсацій жертвам Чорнобиля. Мельник і Степаняк показали перепустки, й міліціонер пропустив їх крізь щілину в бар’єрі.
Намагаючись не відстати від Мельника, Степаняк послизнувся на льодовій кірці, що вкривала порожню площу перед неокласичним, із шістьма колонами, портиком колишньої Верховної Ради УРСР. Мельник не зупинився. Степаняк наздогнав його в дверях праворуч від портика. Вони залишили верхній одяг у гардеробі й двома маршами вкритих червоним килимом мармурових сходів піднялися на балкон – у ложі для преси.
– Вони всі будуть тут, – сказав Мельник.
З ложі Степаняк дивився в восьмикутний зал, освітлений величезною люстрою під скляною банею, на електронне табло. Барельєф серпа й молота на яєчно-голубій стіні здавався більш довговічним, ніж блакитно-жовтий державний прапор, закріплений у білій ніші, де раніше була статуя Леніна. Під прапором, у президії, сидів голова, безуспішно намагаючись підтримувати порядок. Багато депутатів залишили свої місця у вигнутих, сфокусованих на голові Парламенту, рядах. На трибуні міністр оборони, коли його можна було чути за вигуками депутатів, запевняв етнічних російських солдатів, що їм нічого боятися в Україні, що Національна служба безпеки знайде й покарає вбивць генерала Марченкова. Якщо Парламент Грушевського теж був такий незграбний, як цей, подумав Степаняк, тоді не дивно, що він не протримався довго.
– Де Кристіна Лесин? – прошепотів Степаняк.
– Ота, із снопом бронзового волосся, – відповів Мельник.
Більшість репортерів були молоді, неформально вбрані в светри чи вовняні джемпери та джинси. На жінці, що мала старанно доглянуте, довге до плечей волосся, був сірий костюм. Степаняк обійшов її ззаду, щоб краще роздивитися. Ніс у неї був занадто довгий, але з ліжка він би її напевно не вигнав.
По закінченні промови міністра оборони голова намагався регулювати виступи групи шалених депутатів, які щось викрикували. Більшість репортерів пішли, і Степаняк подався за ними один марш східцями вниз до великого центрального вестибуля перед входом до зали засідань. Тут десяток депутатів по черзі звинувачували міністра оборони в запобіганні перед Росією. Кристіна Лесин, здавалося, нудьгувала.
Коли ця спонтанна прес-конференція скінчилася, Степаняк підійшов до Кристіни.
– Пробачте мені, – сказав він англійською мовою, – я не міг не звернути увагу на вашу невимушену українську мову.
– Але ж... – Кристіна зупинилася й усміхнулась. – Ви справді вважаєте?..
– Ви, мабуть, спеціальний кореспондент з Англії.
Вона нагородила його чарівною усмішкою.
– Чому ви так вирішили?
Він кивнув у бік групи молодих репортерів, які звіряли записи й переклади.
– Ці не належать до вашої ліги.
– Справді? З одного боку, ви маєте рацію. Я журналістка за фахом, тоді як більшість отих хлопців і дівчат – лише практиканти після університету. Але я українка. Кристіна Лесин.
– Та сама Кристіна Лесин?
– Ви чули про мене? – здивування було таким справжнім, як і колір її волосся.
– Я колись намагався відгадати, яка врода лежить за елегантністю ваших кореспонденцій, але моя уява блідне перед дійсністю.
Він узяв її простягнуту руку і торкнувся її губами.
– Дозвольте відрекомендуватися. Тарас Степаняк з Лондона. Щойно став службовцем преси Руху.
– Рада з вами познайомитися, Тарасе. Це цікаво, що ви взяли мене за англійку.
Кристіна була задоволена, що він і далі тримає її руку, а його очі, не
