– Принесіть чай і пиво.
– Пива немає.
Він поклав на стіл доларову банкноту. Вона, знизавши плечима, взяла.
За півгодини, коли Степаняк уже збирався йти шукати свій поїзд, офіціантка повернулася з тацею, на якій була банка пива, склянка чаю, маленька тарілочка з пірамідкою, що виявилася картоплею, й головна страва.
– Дайте, будь ласка, склянку для пива.
Вона здивовано глянула на нього, пошукала в шафі біля свого столика й принесла йому десертну чашку.
Строганина виявилася теплуватим хрящем у жирній підливі, якою був политий холодний рис. Відсунувши її, він уперше пожалів в’язнів ГУЛАГу.
Степаняк поволік свою валізу крізь натовп, широким коридором вийшов у холодну, чорну ніч і східцями піднявся на платформу. Лапатий сніг каскадом падав у конусах слабкого світла високих ліхтарів. Спальний вагон був у дальньому кінці довгого, блакитного поїзда, й тільки-но Степаняк піднявся до вагону, як провідник зачинив двері й рівно о 20.20 потяг відійшов од вокзалу. Поїзди відходили вчасно, й це здавалося єдиним, що лишилося від організаційних досягнень колишньої радянської імперії.
Поїзд гуркотів мимо високих заводських димарів, що забарвлювали ніч білими грибовидними хмарами бруду. Степаняк знайшов своє двоспальне купе й був розчарований. На принади його валізи чекала не квітуча молода жінка, а похмурий чолов’яга з прилизаним назад рідіючим чубом, одягнений у пом’ятий темносірий костюм, пошитий із тканини з штучного волокна. Він заздрісно глянув на західного крою куртку та справжні джинсові штани Степаняка. Вацлав Крікален відрекомендувався службовцем «Зовнішекономбанку», їхав до Києва в чергове відрядження з метою спробувати усунути розбіжність у поглядах на права колишнього Всесоюзного банку, на які претендував і Національний банк України.
– Я журналіст, – сказав Степаняк, кладучи свою валізу на полицю.
Крікален обережно відімкнув символ свого статусу – чорний кейс, дістав паперовий пакет, пошарудів у ньому й, тримаючи товстими пальцями два бутерброди, один з них запропонував Степанякові. Степаняк не бачив, що між товстими білими скибками, але це його не обходило. Він був би вдячний за будь-що, чим би можна було наповнити шлунок і перебити огидний дух свинячих помий ресторану.
Настрій Крікалена піднявся, коли Степаняк відкоркував пляшку шотландського віскі. Він дістав з валізи пластмасовий стаканчик і спостерігав, як Степаняк його наповнює, потім приклав стаканчик до губів і жадібно випив. Коли все віскі було випите, Крікалена знову охопила меланхолія. Поскаржившись на необґрунтовані претензії українців, він відригнув, підвівся, зняв костюм, краватку та сорочку й, залишившись у фланелевій піжамі, повісив одяг на металеві плічка й улігся на свою постіль.
З’ївши бутерброд і випивши півпляшки віскі, Степаняк відчув себе значно краще. Навіть прокинувся, коли двері купе відчинились і провідниця, пильно глянувши, подарувала йому усмішку. Вона була молода й симпатична, хай навіть і повна. Погляд блискучих круглих очей Крікалена прикипів до двох, принесених нею, склянок чаю в традиційних підстаканниках.
Глянувши, ніби вибачаючись, у бік Крікалена, Степаняк повернув провідниці усмішку й дав їй п’ять доларів чайових. Це просто приголомшило Крікалена. Коли банківський службовець прийшов до тями, він випив свій чай і, з елегантністю викинутого на берег кита, що мріяв про воду, зарився під голубу ковдру. Степаняк роздягнувся до майки та боксерських трусів, умостився на полиці навпроти й вимкнув світло. Дати провідниці чайові, рівні половині її місячної заробітної плати, – був досить екстравагантний вчинок з його боку. Ці чайові були рівні також місячній пенсії, якої він уник. Це був би програш. Якби був живий батько, обов’язково висловив би незадоволення тим, що Степаняк-син завжди сідає в калюжу, але неотесаний старигань ніколи не цінив того, як син користувався своєю головою, щоб одержати бажане. Молодий Степаняк на прикладі материної сім’ї бачив спосіб життя привілейованої військової номенклатури. Він умовив материного батька, генерала Пашкова, натиснути декілька важелів і забезпечити йому вступ до військової академії. Потрапивши туди, він одержав найвищі оцінки з англійської мови та політичних дисциплін, чого було досить, щоб опинитися в навчальному закладі ГРУ і таким чином уникнути Афганістану. Не було випадковим, як вважав його дурень-батько, й те, що сина відібрано Першим головним управлінням КГБ для того, чого найбільше бажає кожен агент: працювати на Заході. Тарас дужче старався вплинути на дочку полковника КГБ, ніж на своє командування. Ця нова робота виявилася теж удачею, навіть якщо все й організоване Лєсковим. КГБ був у скрутному становищі, але більш таємниче ГРУ, з більшим, ніж у КГБ, бюджетом на зовнішню розвідку займало вигідне місце біля важелів влади в новій Росії.
Лєсков справляв враження грізної особи, але Степаняк був певен, що добре його розуміє. Можливо, Лєскова вважали патріотом-фанатиком, але він був також кар’єристом, нічим не відрізняючись у цьому відношенні від інших офіцерів. Усе, що Степаняк мав робити, це говорити йому те, що той бажає чути. Вимальовувалася приємна перспектива. Першими на меті були дві жінки. Чого іншого він міг бажати? Степаняк заспокоївся і, незважаючи на хропіння з полиці навпроти, заснув солодким сном з думкою про приємне майбутнє.
10Коли Марія Бондар вискочила з-за маленького столу, виявилося, що маківкою голови вона ледве сягає його підборіддя. Світле, зібране назад у «кінський хвіст» Маріїне волосся було перев’язане стрічкою двох кольорів – голубого та жовтого. Коли б усі елементи її обличчя були пропорційні, вони була б красивою, але на витонченому, з високими вилицями, обличчі домінували великі круглі карі очі, ніс із горбиком і рот, що інстинктивно відкривався в широку усмішку. Високим, мов у розвиненої школярки, яка переросла шкільну форму, грудям було тісно в багато разів праній, блакитній бавовняній блузці, замалій навіть для її невеликої, стрункої фігури. Блузка була заправлена в безформні джинсові штани польського виробництва. Степаняк знав, що жінка з цим підлітковим тілом наближається до свого тридцятиліття.
– Тарасе, ласкаво просимо до Києва! Це чудово – зустріти людину, а не лише чути її голос.
Потиск її маленької руки був на диво міцним. Тримаючи Маріїну руку й дивлячись їй у вічі, він сказав:
– Я намагався уявити, яка врода лежить за твоїм голосом, але моя фантазія блідне перед дійсністю, – він торкнувся її руки губами.
Марія зашарілась.
– Де ти зупинився?
