Марія повела його вкритими протертим лінолеумом коридорами й далі дерев’яними східцями нагору. Там вона без стуку відчинила двері до кімнати, де три групи молодих, просто вдягнених людей про щось гаряче дискутували. По радіо передавали дебати в Парламенті. Крізь блакитно-сивий серпанок тютюнового диму Марія підвела Степаняка до столу перед побляклим передвиборчим плакатом на зеленій стіні. За простим столом, на якому стояли комп’ютер «макінтош-классік» та транзисторний радіоприймач, чоловік з рідіючим сивим волоссям та великими звислими вусами намагався вести телефонну розмову.
Коли Марія відрекомендувала Степаняка, Коваль, не припиняючи говорити в затиснуту між плечем та вухом трубку, потис йому руку, а скінчивши нарешті розмову, осягнув поглядом фігуру Степаняка.
– Як довго ви працювали в українському прес-бюро в Лондоні?
– Постійно – сім років, а перед цим працював там неповний робочий день.
– Марія вважає, що нам потрібен працівник, який володіє англійською. Платити багато ми не маємо змоги.
– Якби мене цікавили гроші, – якомога щиріше сказав Степаняк, я б залишився працювати в Лондоні.
– Як довго ви плануєте бути у Києві?
– Скільки буду вам потрібен.
Коваль обернувся до Марії:
– Скажи Оксані, хай оформить візу на шість місяців. Якщо він залишиться надовше, оформимо постійну.
Схилившись до телефону, він почав набирати черговий номер.
– Все ясно, – сказав Степаняк, виходячи за Марією.
– О, не ображайся на Леся. Він так ставиться до кожного, а не лише до людей з діаспори.
– У вас були з ними проблеми?
– Я б не сказала, що проблеми. Багато приїхало, особливо з Канади, палко бажаючи будувати державу. Дехто з працівників Руху, хто боровся за національну справу ще в часи Щербицького, назвали їхню енергію... – Марія зморщила носа: – Ти, гадаю, назвав би її млявою. А дехто з цієї діаспори оцінив наші способи... Ну, зрештою, багато хто втратив ілюзії й поїхав з України. Але, – сміючись, додала Марія, – я певна, що ти не такий.
– Як ти можеш бути певною?
– Для початку: ти старший.
– Щиро дякую, – розсміявся з її нетактовности Степаняк.
– Я не мала на увазі... О, ну, в усякому разі...
Степаняк знов усміхнувся.
– Тепер тобі треба познайомитися з працівниками відділу преси, – швидко сказала Марія, тамуючи ніяковість.
Дві дівчини років по двадцять, побачивши Степаняка, багатозначно перезирнулись. Одна, проста й квітуча, в робочих штанях з бавовняної саржі та заплетеним у косу волоссям, ніби щойно прийшла з ферми після доїння корів, тоді як її колега, з чорним, мов вороняче крило, волоссям, була в яскраво-червоній сукні, що облягала її пишну фігуру.
Коли Марія пішла, перша нерішуче наблизилася до Степаняка й попросила допомогти підготувати якийсь прес-реліз. Погляд Степаняка затримався на її грудях. Вона почервоніла. Чернетка прес-релізу була нікудишня.
– Можна подумати, що Рух розпався на півдюжини непримиренних фракцій, як у Польщі – «Солідарність», – довірливо всміхнувся Степаняк. – Це не виключено, але ми не повинні дозволити публіці так уважати. Можна я над ним попрацюю? Мені знадобляться деякі документи.
– Я все дістану! – енергійно запевнила пишна.
Степаняк почав переписувати прес-реліз про відповідь Руху на запропоновану урядом ультраконсервативну економічну програму. Група депутатів-націоналістів у Парламенті мала намір підтримати комуністів, членів уряду. Це викликало незадоволення зелених і більшосте інших груп, що утворили Рух як масовий народний рух за незалежність. Роман Бондар збирав зустріч сварливих лідерів Руху, щоб створити об’єднаний фронт. Це підтверджувало думку Лєскова про те, яку роль відіграє Роман Бондар у крихкій новій демократії України.
* * *Коли втрьох закінчили роботу, Степаняк пішов до кімнати Марії.
– Привіт! Як минув день? – запитала вона.
– Після того як ти мене покинула, сонце сховалося за чорні хмари.
– Сонця не було протягом усього дня, – відказала вона, почервонівши.
Дивлячись їй у вічі, Степаняк сказав:
– Я хотів би відплатити за твою віру в мене й запросити разом повечеряти, щоб відсвяткувати перший день моєї роботи.
– Це... це... Гаразд. Коли ти плануєш?
– Зараз.
– Зараз? Але... Мене чекатиме батько на вечерю.
– Ти готуєш для свого батька?
– Ні, це робить мама.
– Тоді вирішено. Мій перший робочий день – сьогодні.
– Гаразд, я подзвоню мамі. Буду готова за півгодини.
Коли він зайшов за півгодини, Марія все ще друкувала на старій портативній машинці.
– Вибач, – сказала вона, – я майже скінчила.
Допомагаючи їй одягти спортивну куртку, Степаняк подумав: худі чи товсті ноги приховані під мішкуватими джинсами? Він сподівався, що худі.
– Куди ми підемо? – запитала Марія.
– Гадаю, ти сама вирішиш. Я багато років не був у Києві.
– Є ресторан на проспекті Перемоги, – подумавши, сказала вона, – можемо пройти туди пішки.
Знову падав сніг. Вони перетнули площу Перемоги до готелю «Либідь» і далі пішли вкритим шугою тротуаром, повз кількаповерховий державний універмаг «Україна», вітрини якого нагадували вітрини магазину благодійної організації «Оксфордський комітет допомоги голодуючим» під час занепаду. Швейцар у лівреї відчинив двері, аби сказати, що ресторан зачинений.
– Швейцар у ресторані – це не робота, – розчаровано сказала Марія, – це стан душі. Чому ресторани завжди зачинені в часи, коли люди мають їсти?
– Щоб міг попоїсти персонал, звичайно.
Її розчарування змінилося на сміх.
– Куди тепер?
– Ми могли б повернутися назад до площі Перемоги й спробувати один з ресторанів у готелі «Либідь».
– Ні, – рішуче заперечив він.
