– Ні. Я пішов раніше.
– Це я помітив, – випустивши дим, усміхнувся Коваль. – Ти з нею спав?
– Я взагалі ні на мить не заснув.
Сміх Коваля перейшов у кашель.
– Мені говорили, в неї добра квартира.
– Дуже добра і в самому центрі.
– Ти говориш так, ніби збираєшся туди переїхати.
Степаняк стенув плечима:
– Вона пропонувала, але...
– Але це може обмежити твої можливості?
– Ти говориш так, ніби добре розумієшся на цьому, Лесю.
– Я задоволений шлюбом, маю двох дітей.
– А раніше?
Коваль усміхнувся:
– Ось номер телефону Петросяна.
* * *Степаняк стояв біля грізного сірого будинку Служби безпеки на Володимирській вулиці. Коли він тут був останнього разу, на мідній дошці було написано: «Комітет державної безпеки Української Радянської Соціалістичної Республіки», а його, Степаняка, супроводжував наставник розвідників КГБ СРСР. Степаняк з’явився на інструктаж таємною місією до Лондона, щоб виявити зв’язки між підпільними націоналістичними групами в Україні та емігрантськими організаціями. Багато з тих зв’язків, як Степаняк пізніше збагнув, були явними. Наставник, інтелігентний і досвідчений чоловік, який мав відмінну колекцію записів американської джазової музики, ставився до своїх співробітників усередині країни, як до вбивць. Степаняк виявив, що офіцери КГБ України не такі розбійники, як його батько, котрий недавно вийшов у відставку в Харкові у званні майора КГБ, але вони значно нетерпиміше ставилися до своїх співвітчизників-націоналістів, ніж його московський наставник, наче були сповнені рішучости довести свою лояльність своїм московським хазяям. Степаняка, таємного агента ГРУ в Русі, тішила перспектива зустрічі з таємним агентом Руху в СБУ.
Очі підполковника Петросяна змовницьки блиснули, коли він потиснув руку Степаняка. Петросян виявився кремезним, люб’язним чоловіком з хвилястим чубом, і лише погано начищені м’які черевики псували враження від бездоганного одягу – чудового синього костюму, блідо-голубої сорочки й смугастої краватки. Його кабінет був подібний до тих, які Степаняк пам’ятав зі свого давнього візиту: традиційно невиразні зеленаві стіни, але, замість портретів керівників партії та КГБ, тепер обвішані краєвидами України. Петросян підійшов до вікна й виглянув у внутрішній дворик, де був так само сірий будинок клубу та готелю СБУ, в якому колись зупинялися Степаняк із наставником.
– Приємний день, Тарасе Сергійовичу. Я вже надто довго в приміщенні. Ми можемо пройтися й поговорити про вбивство Марченкова.
Бруд на черевиках Петросяна був свіжий, і Степаняк подумав, що зараз до біса холодно, але коли людина Руху в Службі безпеки вважає за краще спілкуватися з рухівцем надворі, хай буде так.
Вони вийшли парадним входом на вулицю Володимирську, і Петросян повернув праворуч по тротуару, обсадженому зовсім голими зараз деревами.
Степаняк сказав:
– Я бачу, в кабінетах замінили портрети.
Петросян гортанно засміявся:
– І мідну дошку над входом – теж.
– А що з керівною верхівкою всередині?
Вони дійшли до того місця, де Володимирська вулиця переходить у Софіївську площу, й наблизилися до бронзового вершника, який осаджує бойового коня на вершечку гранітного пагорба, – пам’ятника козацькому гетьману Богданові Хмельницькому, що визволив Україну з-під влади Польщі й віддав Росії.
– Коли його замінять? – усміхнувся Петросян і перейшов через дорогу.
Степаняк пройшов за ним крізь ворота дзвіниці Святої Софії, колосального чотириярусного весільного торта, увінчаного золотою банею. Петросян зупинився перед собором з кількома золотоверхими шоломоподібними банями.
– Тут був кінець людського ланцюга за незалежність, – сказав Петросян. – Ви віруючий? – Він усміхнувся й зайшов усередину собору.
Степаняка бентежила звичка Петросяна запитувати, а потім відходити, не чекаючи відповіді.
– Це бароко лише на вигляд, – сказав Петросян, коли вони пройшли повз мозаїки апсиди. – Ви цікавилися картинами в моєму кабінеті, тому, гадаю, вам буде цікаво. – Він повів Степаняка до затіненого бічного вівтаря й став перед стіною. Темна, олійна картина займала частину стіни: над нерівною білою межею була темно-рожева фігура на темно-голубому тлі.
– Якщо ви здібні зняти намальовану олією картину сімнадцятого століття, ви відкриєте біле тло. Обережно зніміть побілку – й відкриєте оригінальну фреску одинадцятого століття – портрет Ярослава, найвеличнішого правителя Руси.
Степаняк стояв поруч, збентежений способом Петросяна брати ініціативу розмови в свої руки.
– Полковнику, я не певен, як усе це стосується зацікавлення Руху справою Марченкова.
– Ми, люди паперів, повинні дивитися, що за ними, ви згодні, містере Еліот?
Петросян обернувся від фрески й, дивлячись на Степаняка, з усмішкою додав:
– Я Ломоносов. Наш спільний друг Лєсков посилає вам свої найкращі побажання, а також цей конверт.
14Фашизм. Це стара опора, але вона ніколи не підводила. Степаняк часто використовував фашистський прийом у публікаціях Українського прес-бюро для дискредитації українського емігрантського руху в Британії, а тому не був здивований, що Лєсков бажає, щоб він робив те саме щодо Руху. Петросян повідомив, що в Києві перебуває репортер із Сі-Ен-Ен, єврей за національністю. Він приїхав, щоб зняти все, що стосується вбивства Марченкова. Зробити це треба було так управно, щоб фашизм не здавався маренням маніяка.
Двоє колег Степаняка зранку звичайно стояли в чергах за продуктами й ніколи не приходили до прес-офісу раніше як о пів на десяту. Він сидів сам у нудній кімнаті з бруднуватими жовто-коричневими стінами й роздумував, як краще створити Рухові якомога гірший імідж, коли з’явилася Марія. Згадавши її заохочення під час танців, Степаняк усміхнувся:
– Привіт.
– Доброго ранку, Тарасе. Ти говорив, зостанешся в готелі, лише поки знайдеш квартиру. Я знайшла тобі квартиру, – випалила вона, немов заздалегідь вивчене.
– Справді?..
Вона була не в безформних джинсах, але спідниця сягала халяв чобіток, і він досі не знав, худі в неї ноги чи повні.
– Івана попросили поїхати місяців на три до Львова організувати торговельний кооператив для фермерів, які вирощують цукрові буряки. Соня теж
