Кристіна зняла халат, потім, мабуть, найбільш звабним, на її погляд, способом, і ліфчик. Степаняк дивився на годинник.
Вона обрала білий, оздоблений мереживом, ліфчик, натягла нарешті блузку й подивилася на себе в дзеркало.
– Червона вишивка дисгармонує з губною помадою. Треба замінити або блузку, або помаду.
– Помаду, – Степаняк вирішив, що так буде швидше, – й помилився. О пів на дев’яту він сказав:
– Я сподівався почути виступ Романа Бондаря...
Вона припинила розчісувати волосся.
– Незалежність і демократичний уряд дадуть змогу Україні з її населенням, сільським господарством і природними багатствами, територією і стратегічним положенням стати однією з провідних держав Європи. Цей потенціал буде реалізований важкою працею в полі й на заводі, терпимістю на вулиці й у законодавчій палаті. Результатом буде членство в Європейській співдружності. – Дивлячись на Степаняка, Кристіна докинула: – Ось ти й почув його виступ. У тридцятихвилинній версії нічого нового не буде.
– Чому ж головну відповідь доручили проголосити Бондарю? Чому з нею не виступає Президент чи Прем’єр-міністр?
– Знаєш, вони не дурні. В День Незалежносте важливо показати об’єднану країну. Бондар – єдиний західний українець, якому довіряє уряд, і він же – єдина фігура, якій вірять західні українці. Ось чому уряд сприяв, щоб його обрали головою парламентської комісії у справах зовнішніх зносин. Те, що саме він виступить з доповіддю, може справити враження на іноземні делегації, а більшість посольств будуть там сьогодні представлені.
– Цікаво, – сказав Степаняк. – Але ти не вважаєш, що ми могли б побачити цю подію безпосередньо?
* * *Було майже пів на десяту, коли їхнє таксі зупинилося біля готелю «Київ», висотного будинку із скла й бетону через дорогу від Парламенту. Степаняк здав до гардеробу їхній верхній одяг, але все ж мусив чекати п’ять хвилин, поки Кристіна ще раз підфарбує губи й поправить зачіску перед дзеркалом біля східців, що вели до залу на другому поверсі.
Звідти долинали звуки акордеона, скрипки, барабану та ксилофона. Офіційна частина, схоже, закінчилася. Степаняк відчинив двері й побачив Марію Бондар. Вона була в національній сорочці, довгій і рясній червоній спідниці й червоних чобітках. Танцювала з Ярославом Мельником. Її ноги ледве торкалися землі, волосся оповивало голову, очі сяяли, вуста були розтулені в широкій усмішці. Степаняка обпекли ревнощі.
– Що тебе зацікавило? – спитала Кристіна Лесин.
– Музичні інструменти, – відказав він.
– Традиційні. Відновлювати національну культуру вони не здатні, – саркастично мовила Кристіна.
Вивчаючи закуски на столах, що стояли біля обшитої дерев’яними панелями стіни, вона так, щоб бути почутою, додала:
– Не відповідає стандартам ресторану «Лєстніца».
Коли Кристіна говорила українською мовою, тон її голосу був вищий: неважко було уявити, як вона сипле на базарі прокльонами. Нагледівши нарешті копчену лососину, млинці зі сметаною та мариновані гриби, вона завважила:
– Можна було б поставити й кращого вина.
Степаняк наповнив свою тарілку й налив повен келих охолодженої горілки.
Зал був прикрашений синьо-жовтими прапорами, тризубами, синьо-жовтими ж повітряними кулями та гаслами. Кристіна Лесин обрала стіл, звідки було добре видно гостей у центрі залу.
– Я не бачу аж надто багато представників Заходу: он там, у сірому костюмі – посол Канади. Ну й, звичайно ж, ти знаєш Прем’єр-міністра: розмовляє з головою Служби національної безпеки.
Очі Степаняка були десь-інде. Марія Бондар, з палаючими щоками, сиділа за столом у кутку й пила апельсиновий сік, принесений їй Мельником.
– Пробач, – сказав до Кристіни Степаняк, – мені конче треба з деким поговорити.
– Ти приєднуєшся до нас, Тарасе? – радісно запитала Марія. Мельник дивився на нього мовчки.
– Мені хотілося б, а також я сподівався побачити твого батька, – мовив Степаняк.
– Татусь десь із британським і німецьким послами. Як завжди.
– Ми не знаходимо досить виправданим те, що делегація Європейської співдружносте відклала свій візит, бо британський міністр закордонних справ застудився, – сказав Мельник, ніби вважав Степаняка особисто в цьому винним.
– О Ярославе, – сказала Марія, поправляючи волосся, – не будь таким бундючним. Давай зробимо цей день найщасливішим у житті.
В її житті це був найщасливіший день з того часу, коли батька звільнено з концтабору. Той день запам’ятався їй навіть більше, ніж день референдуму наступного року, що невідворотно підтвердив незалежність України. Невідворотним був переддень сімдесят першої річниці Універсалу Центральної ради про незалежність Української Народної Республіки. Тоді Марія стояла поруч із батьком на тимчасовій трибуні під величним пам’ятником Іванові Франку, а в її серці була тривога. Перед ними маяли заборонені синьо-жовті національні прапори, які переважали кількістю парасольки над морем облич, що простиралось аж до парку. Львівські міліціонери, рядові й офіцери, з якими вона, Марія, могла ходити до школи, дивилися на трибуну, не бувши певні, в чому має полягати їхня лояльність. Позаду них, між доричними колонами портика, на другому поверсі університету, головорізи з КГБ перемовлялися по приймально-передавальних радіопристроях. За деревами гавкали собаки. Два десятки вантажних автомобілів вишикувалися в лінію перед готелем «Дніпро» на вулиці Матейка. Поруч з автомобілями стояли грізні омонівці, які замінили чорні берети й куртки кольору хакі на сталеві шоломи й куленепробивні жилети. В руках у них були довгі дерев’яні або тверді гумові кийки, пластикові щити чи інша грізна зброя. Марія стискала руку батька, а він басом почав співати: «Ще не вмерла України...» – перший рядок українського національного гімну.
Слова були підхоплені тими, хто стояв на трибуні, а потім, мов наростаюча хвиля, гімн рознісся по парку, до тих, хто, взявшись за руки, утворили живий ланцюг, що простягся вулицею аж до площі Перемоги, й до тих півмільйона, які стояли вподовж 500-кілометрового шосе через Тернопіль, Рівне та Житомир до Києва. В цю мить вона знала – рух до незалежносте зупинити неможливо.
– Як би я хотіла, щоб ти теж був тоді з нами, Тарасе, – сказала вона.
– Тоді мені повертатися було
