Маятник Фуко - Умберто Еко
Це було на початку червня. Бельбо був схвильований. Лікарі звикли до думки, що єдиними родичами Діоталлеві були він та Ґудрун, і нарешті заговорили. На запитання друкарів та коректорів Ґудрун тепер відповідала, видаючи крізь стиснені губи безгучний натяк на односкладове слово. Так іменувалася хвороба-табу.
Ґудрун ходила до Діоталлеві щодня і, мабуть, бентежила його своїми блискучими від сліз жалості очима. Він знав, але соромився, що інші знали теж. Він ледве говорив. Бельбо написав: «Обличчя — самі вилиці». Внаслідок терапії в нього випадало волосся. Бельбо написав: «Його руки — самі пальці».
Гадаю, під час однієї з їхніх болісних бесід Діоталлеві натякнув Бельбо на те, що він скаже йому останнього дня. Бельбо вже починав усвідомлювати, що ототожнення з Планом призвело до зла, План сам був Злом. І, можливо, щоб відсторонитися від Плану й відновити його у його фіктивному вимірі, він записав його, слово за словом, під виглядом спогадів полковника. Він викладав його наче втаємничений, який відкриває свою останню таємницю. Гадаю, для нього це було ліком: він повертав літературі — хоч би якій поганій — те, що не належало до життя.
Але 10 червня, вочевидь, трапилося щось таке, що глибоко схвилювало його. Нотатки з цього приводу дуже плутані, спробую викласти свої припущення.
Отож, Лоренца попрохала його відвезти її машиною до Рів’єри, де вона мала зайти до одної товаришки і забрати не знаю вже що — документ, нотаріяльний акт, якусь дурницю, що її можна було б надіслати поштою. Бельбо погодився, запалившись думкою про можливість провести з нею неділю на морі.
Вони поїхали у те місце, мені не вдалося зрозуміти куди саме — можливо, кудись в околицю Портофіно. Розповідь Бельбо складалася з настроїв, у ній не було опису пейзажів, лише почуття, напруження, пригніченість. Лоренца залагодила свої справи, поки Бельбо чекав у барі, відтак вона сказала, що вони могли б піти поїсти рибних страв в одну місцину, на скелі над самим морем.
З цього місця історія перестала бути сув’язною, я відтворюю її на основі уривків діалогу, які Бельбо занотував без лапок, ніби пишучи по гарячих слідах, щоб не дати випаруватися цілому рядові богоявлень. Вони їхали машиною, поки було можна, відтак пішки попрямували вздовж берега, по ліґурійських стежках, заквітчаних і непрохідних, аж до самого ресторану. Та тільки-но сіли, побачили на сусідньому столику картку, де було написано, що столик замовлено для доктора Альє.
Який збіг обставин, сказав, мабуть, Бельбо. Поганий збіг обставин, сказала Лоренца, вона не хоче, аби Альє знав, що вона тут і з ним. Чому не хоче, що ж тут поганого, на якій підставі Альє має право ревнувати? До чого тут право, це справа доброго виховання, він запросив мене сьогодні на заміську поїздку, а я сказала, що зайнята, ти ж не хочеш, щоб я осоромилася як брехуха. Ти не осоромишся, ти ж справді зайнята мною, чи цього треба соромитися? Соромитися не треба, але в мене є свої правила доброго тону, і ти не можеш заборонити мені дотримуватися їх.
Вони вийшли з ресторану і пустилися стежиною назад. Але раптом Лоренца зупинилася, побачивши, що надходять якісь люди, Бельбо їх не знав, але вона сказала, що це друзі Альє, вона не хоче, щоб вони її побачили. Становище було принизливе, вона сперлася об поруччя містка, перекинутого через засаджений оливками схил, прикривши обличчя газетою, немовби вмирала від бажання знати, що ж відбувається у світі, він стояв із сигаретою в руках на відстані десяти кроків, ніби випадковий перехожий.
Бесідники Альє минули їх, але тепер, говорила Лоренца, якщо вони з Бельбо далі підуть стежкою, то неодмінно зустрінуть його самого. Бельбо говорив: нехай йому біс, а якщо й зустрінуть, то що? А Лоренца відповідала, що в нього нема й краплини делікатності. Врешті було вирішено дістатися до парковища, обминувши стежку і йдучи навпростець через скелі. Вони пустилися у виснажливу мандрівку через цілу низку залитих сонцем терас, у Бельбо зламався каблук. Лоренца говорила — правда, так набагато цікавіше, звичайно, не дивно, що тобі бракує віддиху, якщо ти й далі стільки куриш.
Вони дісталися до машини і Бельбо сказав, що пора, либонь, повертатися до Мілану. Ні, сказала йому Лоренца, а може, Альє запізнюється, ми зустрінемо його на автостраді, він же знає твою машину, дивись, яка погідна днина, поїдьмо бічними дорогами, це буде чудово, ми доїдемо до автостради дель Соле й повечеряємо десь біля Павії, на березі По.
Чому біля Павії, що означає «бічними дорогами», є лишень одна можливість, подивись на карту, ми повинні піднятися у гори за Ушіо, відтак перетнути цілі Апенніни, зупинитися у Боббіо, звідти дорога веде до П’яченци, ти з глузду з’їхала, це гірше, ніж шлях Ганнібала на слонах. У тебе нема нахилу до пригод, сказала вона, подумай, зрештою, скільки чудових ресторанчиків нам трапиться на тих пагорбах. Перед Ушіо є ресторан «Мануеліна», путівник Мішлен дає йому дванадцять зірочок, там є неуявленно великий вибір рибних страв.
«Мануеліна» була повна, цілий хвіст клієнтів очікував своєї черги, лупаючи очима на столики, куди подавали каву. Лоренца сказала: не має значення, якщо ми піднімемося на кілька кілометрів, то знайдемо сотню набагато кращих місць. О пів на третю вони знайшли ресторан у якомусь злиденному селищі, що його, як висловився Бельбо, соромилися позначати навіть військові карти, і поїли там переварених макаронів з підливкою з консервованого м’яса. Бельбо питав її, що все це має означати, адже невипадково вона попросила завезти її саме туди, куди повинен був приїхати Альє, вона хотіла когось спровокувати, й він ніяк не міг зрозуміти, кого з них двох, а вона питала його, чи він часом не параноїк.
За Ушіо вони спробували поїхати через перевал. Коли переїжджали через якесь сільце, що викликало в уяві картину недільного пополудня в Сіцілії за Бурбонів, посеред дороги зупинився великий чорний пес, ніби ніколи не бачив автомобіля. Бельбо зачепив його переднім бампером, здавалося, не завдавши собаці великої шкоди, але коли вони вийшли з машини, то побачили, що в бідолашної тварини весь живіт був у крові і з нього виглядало щось дивне, рожеве (нутрощі?), собака скавулів і пускав слину. Збіглося декілька селян й утворилося народне віче. Бельбо питав, хто господар пса, він хотів заплатити за шкоду, але господаря у нього не було. Цей собака представляв, мабуть, десять відсотків населення цього забутого Богом селища, але ніхто поняття
