Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Я знав, що це добром не скінчиться. А все ти, твої жалощі!

Жінка сумно дивилася чомусь тільки на понятих і топко схлипувала. Поняті ховали від неї очі.

Світлана, сидячи на стільці біля вікна, вся ніби скам'яніла — ні руху, ні слова. Навіть про руку-калічку забула, нічим її, як то робила на людях, не прикривала. Батько підступив до дочки, міцно взяв за підборіддя, щоб повернути обличчям до людей, але вона вирвалася.

— Що, соромно людям в очі дивитися? — кричав Касторський. — А мені не соромно? А матері?

— То не дивіться, — не підводячи голови, відказала Світлана.

— Ви бачили таку? Бачили? — кип'ятився Касторський. — Та я тебе зараз при всіх…

Він кинувся по ремінець, але йому на дорозі став вусатий понятий:

— Не дурій. Треба було вчити, як лежала поперек лавки.

Від Касторської теж пішли ні з чим. Турчин був темнішим від осінньої хмари: поспішили з обшуками, поспішили.

Всього на районну торгову базу надійшло дев'ятнадцять вовняних кофт монгольського виробництва. Дев'ять розподілили між сільськими магазинами (п'ятьом — дали по одній, королівківському — аж чотири), інші десять кофт дісталися райунівермагу. Шушпан легко встановив, що завідуюча відділом «Все для жінок» лікувалася в терапевтичному відділенні райлікарні, де Осипова працює санітаркою. Якщо спекулянтка перепродувала кофти з універмагу, то вони до неї потрапили тільки з рук завідуючої.

Опитування дільничний розпочав із молоденької продавщиці. Коли вона, вертаючись із роботи, залишилася сама, наздогнав і пішов поряд.

— Здрастуйте! — привітався якомога привітніше. — Не впізнаєте? Ви минулого місяця допомагали мені вибирати сукню для дружини. Пригадуєте, квітчасту таку, з короткими рукавами. Так ото спасибі вам: дружині вона дуже сподобалася.

Дівчина всміхнулася.

— Тепер я ваш постійний клієнт. А працюю я в міліції. Шушпан моє прізвище. Мені треба про дещо у вас розпивати.

Продавщиця враз насторожилася.

— У кінці минулого місяця ваш відділ отримав монгольські кофти. З чистої вовни, пригадуєте? Так ото мені хотілося б знати, скільки їх продано людям?

Дівчина, здавалося, й дихати перестала.

— Не бійтеся, чого ви? Я ж вас ні в чому лихому не підозрюю.

— Ви краще спитайте у завідуючої чи в директорші.

«А ти не така вже й простенька, недосвідчена, як мені здалося».

— Неодмінно спитаю. Але спочатку хочу почути від вас. Ви того дня торгували, і за ряд, де кофти, відповідаєте. Пригадайте. То дуже важливо.

— Не знаю. З наших купило троє, — і вона назвала всіх трьох.

— А з покупців?

— Мабуть, ніхто. Їх тільки три й викинули.

— Спасибі. І не переживайте. Ви нічого лихого не накоїли. Тільки хочу просити вас: хай все це — між нами. Добре?

Дівчина кивнула головою.

Тепер на черзі — касирша. Була вона середнього віку, товстенька, до побутової кімнати зайшла обережно, як запросив сісти, чемно подякувала, але не сіла — стояла неподалік і все ворушила пальцями правої руки. Дізнавшись, чого від неї хочуть, ожила:

— А лихо його знає, скільки тих кофт продано. Ми так багато всього продаємо. Хіба все втримаєш у голові?

— Голубі монгольські кофти бувають нечасто. Та що ж, коли вже у вас така погана пам'ять, то покличемо молоду продавщицю з галантереї. Вона сьогодні в такій кофті.

— Бий тебе сила божа, пригадала! Тільки не знаю… Чесне слово, не пам'ятаю — скільки.

— Хай. Але хто й скільки купив із працівників універмагу — пам'ятаєте. І не вдавайте з себе забудькувату. Врахуйте: від звільнення з роботи й суду за махінацію пайовими внесками вас врятувало чистосердечне зізнання й обіцянка надалі працювати чесно.

Касирка насупилася.

— Тут мого гріха нема. Моє діло таке: береш товар — плати гроші. Інше мене не цікавить.

— То хто з працівників універмагу й за скільки кофт заплатив? Завідуюча, приміром, за скільки заплатила? Чи брала задарма?

— Чого ж, — не підвела голови касирка. — Заплатила за всі п'ять.

«Всього отримали десять, — хутенько прикидав дільничний, — Три купили продавщиці, п'ять — завідуюча. Ще десь мають бути дві. Та лихо з ними, цими двома. Почую, якої заспіває завідуюча».

Завідуюча кинула з викликом:

— Я що, не мато права собі купити?

— Маєте, чого ж. Але не п'ять. П'ять ви взяли для перепродування, і перепродували їх не самі. Будемо з Оси-повою робити очну ставку, чи, може, обійдемося? Тільки не кажіть, що не знаєте санітарки терапевтичного відділення, того самого, де ви недавно лікувалися.

— Та знаю… — завідуюча вхопила себе за груди. — І що воно тепер буде?

— А це вже не мені вирішувати, — мовив Шушпан, поглядаючи у вікно.

Дрібний дощ ніби найнявся, як припустився звечора, то й досі не втих. У Королівку можна було й не їхати, з кофтами ніби все прояснилося, але треба, щоб до кінця було все ясно. Із Осиповою теж потрібно щось робити. Так що…

Осипова стріла лейтенанта привітно.

— Чогось ви зачастили до мене? Ой, дивіться, бо чоловіка маю ревнивого.

— Значить, любить, — і собі пожартував Шушпан. — А ви цього не цінуєте, знову беретеся за старе.

— За спикуляцію? Так яка тут спикуляція? Чоловік робить, а я продаю. І з цим не ховаюся, бо все чесно.

Шушпан відразу второпав, що вона має на оці пристрій, яким рівняють кришки для консервування.

— Не чув, аби ваш чоловік був такий великий майстер.

— Хіба я кажу, що мій? Один чоловік із майстерень…

Дільничному нараз перехопило дух. Ледве зумів за коротку мить взяти себе в руки.

— Котляр, чи що? — мовив недбало.