Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Е-е... я ж за кермом.

— Якщо хочеш, я можу прийняти дзвінок.

— Ні,— якось занадто поспішно відповіла Робін.

Мобільний був замовк, але майже одразу знову задзвонив. Уже цілком переконана, що це Метью, Робін дістала телефон з кишені куртки і сказала:

— Я думаю, що знаю, хто це, і зараз не хочу розмовляти з цією людиною. Коли перестануть дзвонити, можеш поставити на без гучний режим?

Страйк узяв телефон.

— Дзвонять через наш офісний номер. Увімкну гучний зв’язок,— запропонував Страйк, бо у старезному «лендровері»

навіть опалення не було, не те що блютузу, і підніс мобільний ближче до її губ, щоб Робін могла говорити попри брязкіт і гуркіт повної протягів машини.

— Доброго дня, Робін слухає. Хто це?

— Робін? Тобто Венеція? — спитав голос із валлійським акцентом.

— Це містер Вінн? — спитала Робін, дивлячись на дорогу; Страйк тримав для неї мобільний.

— Так, сучка ти паскудна, це я.

Робін і Страйк збентежено перезирнулися. Де й подівся розпусний підлабузник Вінн, що так прагнув причаровувати, подобатися.

— Взяла своє, га? Вихиляла задом у тому коридорі, крутила своїми цицьками там, де ніхто не просив, «о містере Вінн...»,— він зобразив її точно як Метью, верескливо-дурнуватим голосом,— «о містере Вінн, допоможіть, чи йти мені в політику, чи в благодійність, я нахилюся трохи нижче до вас, містере Вінн». Скільки чоловіків ти отак обдурила, як далеко ти ладна зайти, щоб...

— Ви щось мені хочете повідомити, містере Вінн? — голосно перебила його Робін.— Бо якщо ви подзвонили просто поображати мене...

— О, я збіса багато хочу тобі повідомити, багато! — закричав Вінн.— Ви заплатите, міс Еллакотт, за все, що мені зробили, що заподіяли мені й моїй дружині. Ти так просто не відбудешся, ти порушила закон і я тебе притягну до суду, зрозуміла? — його голос став майже істеричним.— Побачимо, як ти причаруєш суддю, га? Прийдеш така в декольте, «о, так спекотно...»

На периферії зору в Робін спалахнуло біле світло; дорога звузилася, ніби тунель.

— АНУ! — закричала вона, відірвала долоні від керма, ляснула ними по керму знову; руки трусилися. Подібним «ану» вона зупинила Метью; це було «ану» такої злості й сили, що й Ґерайнт Вінн точно так само заткнувся.

— Ніхто вас не змушував торкатися мого волосся, плескати по спині й витріщатися на мої груди, містере Вінн! Я того геть не бажала, хоча, мабуть, вам приємно думати, ніби...

— Робін! — гукнув Страйк, але його голос був усе одно що рипіння старезного шасі «лендровера», і Робін проігнорувала і його, і раптове питання від Вінна:

— Хто то? Страйк?

— ...ви — збоченець, містере Вінн, збоченець і злодій, який краде з фонду, і я рада, що добула на вас компромат, і рада буду повідомити світу, що ви показуєте фотографії своєї доньки молодим жінкам, щоб зазирнути їм у виріз блузки...

— Як ти смієш! — ахнув Вінн.— Ти що, зовсім... як ти смієш згадувати Ріяннон... Усе вийде на світло, родина Семюеля Мурапе...

— Та пішов ти зі своїми кінченими образами! — загорлала Робін.— Ах ти ж збоченець, злодій...

— Якщо вам є що сказати, то краще в письмовій формі, містере Вінн,— гукнув у мобільний Страйк, а Робін і далі безтямно лаяла Вінна звіддаля. Обірвавши дзвінок натиском пальця, Страйк схопився за кермо, бо Робін знову прибрала руки й вимахувала ними.

— Чорт забирай! — крикнув Страйк.— Гальмуй, гальмуй негайно!

Робін автоматично зробила, як він сказав, спантеличена від адреналіну, мов від алкоголю, і коли «лендровер» різко зупинився, скинула пасок безпеки і вийшла на аварійну смугу; повз мчали машини. Робін безтямно побрела геть від «лендровера»; обличчя заливали сльози гніву, а вона ніби намагалася обігнати паніку, що вже лизала їй п’яти, бо ж вона безповоротно відштовхнула чоловіка, з яким ще треба буде поговорити, чоловіка, який уже казав про помсту і, можливо, платив Патерсону...

— Робін!

От тепер і Страйк вважатиме її безвідповідальною, хворою на голову дурепою, яка взялася за роботу не по собі та втекла, щойно стало важко. Саме ця думка змусила Робін розвернутися до нього (Страйк кульгав слідом аварійною смугою). Робін так-сяк обтерла обличчя рукавом і сказала, не даючи йому й слова мовити:

— Я знаю, я все зіпсувала, облажалася, мені так шкода.

Але його відповіді вона не почула через гупання у вухах, і паніка, що ніби чекала, коли Робін зупиниться, поглинула її. Запаморочена й спантеличена, Робін сіла на узбіччя, просто на жорстку траву, що кололася крізь джинси. Заплющивши очі й охопивши голову руками, вона почала глибоко дихати, щоб повернутися до нормального стану. Мчали машини.

Робін не знала точно, скільки минуло хвилин — одна, десять,— але кінець кінцем пульс сповільнився, думки прийшли до ладу, і паніка відступила — а натомість прийшов жах. Робін так ретельно прикидалася, що дає собі раду, а тепер усьому край!

ЇЇ ніздрів торкнувся цигарковий дим. Розплющивши очі, Робін побачила праворуч від себе ноги Страйка. Він теж сів на узбіччя.

— Давно в тебе панічні атаки? — буденно спитав він.

Здається, більше немає сенсу відмагатися.

— Десь із рік,— промимрила Робін.

— До лікарів зверталася?

— Так, ходила на терапію. Тепер роблю вправи КТП.

— Точно робиш? — м’яко спитав Страйк.— Бо я тиждень тому був купив веганський бекон, але здоров’я від того, що він лежить собі в холодильнику, мені не додалося.

Робін засміялася і зрозуміла, що не може зупинитися. З очей струменіли сльози. Страйк беззлобно дивився на неї і курив.

— Можна було б їх робити і регулярніше,— визнала нарешті Робін і знову витерла обличчя рукавом.

— Більше нічого мені не хочеш сказати, коли ми вже почали? — поцікавився Страйк.

Він вирішив, що тепер час почути найгірше, а вже тоді давати поради з царини психічного здоров’я, але Робін ніби не зрозуміла.

— Є ще якісь пов’язані зі здоров’ям моменти, що можуть впливати на твою роботу? — натякнув Страйк.

— Це які?

Страйк не знав, чи не буде пряме запитання порушенням її прав як працівника.

— Я подумав,— промовив він,— що ти, може, е-е... вагітна.

Робін знову почала реготати.

Тут Страйк побачив, що на пальці в неї немає ані обручки, ані заручної каблучки. Він звик, що Робін ходила без них, коли грала Венецію Галл і Боббі Канліфф, і