Порожня труна - П'єр Сувестр

Цього вечора треба було забрати тлінні останки старенької перуанки Кончі Коралес.

Мадемуазель Данієль, звична до подібних формальностей, заповнила своїм чітким гарним почерком бланк і простягнула його службовцю.

— Ви ж знаєте, де міститься наш морг, де маленьке приміщення в самому кінці парку, поряд з хвірткою, через яку ви заходили. Мені немає потреби вас супроводжувати; у нас, на щастя, останніми днями був усього один смертний випадок, ви не помилитесь. Проте я мушу вас попередити, що труна дуже важка, виготовлена із свинцю.

І додала, простягуючи службовцю монету:

— Ось вам п'ять франків.

Чоловік зняв кашкета.

— Дякую, мадемуазель Данієль, — сказав він. — Ми вип'ємо з приятелем за ваше здоров'я.

І пом'явшися, додав:

— Все ж таки треба, щоб хто-небудь допоміг мені перенести труну до фургона. Коли, як ви кажете, вона свинцева, то я не зможу впоратися з нею сам.

— А водій? — спитала мадемуазель Данієль.

— Він має розпорядження не залишати автомобіль. Та це й не його діло.

Старша медсестра не наполягала; поміркувавши мить, вона глянула на служника, що стояв біля дверей.

— Максіме, допоможіть йому.

Але служник енергійно запротестував:

— Е ні, тільки не це! Я уклінно перепрошую, що змушений відмовитись, але це не входить у мої обов'язки; мерці справляють на мене таке сильне враження, що я напевно не спатиму вночі. До речі, ви добре знаєте, що я тут тимчасово, тільки-но знайду собі місце десь у місті, так зразу ж піду звідси.

Данієль не наполягала; поміркувавши і не в змозі вічно переборювати нехіть служників, вона зітхнула, наче кажучи: «Біда, коли немає дисципліни!» Раптом її обличчя проясніло і вона сказала неслухняному служнику:

— У нас є новий санітар, що його взяли сьогодні після обіду. Він зараз чергує у корпусі А, його зовуть Клод, сходіть за ним.

— Гаразд, — відмовив служник і вийшов.

Скоро він вернувся разом із санітаром. То був чоловік близько сорока п'яти років, міцної статури, з густим чорним кучерявим волоссям. З бакенбардами, але без вусів, він мав вигляд старого лакея; його дуже гострий погляд привертав би до себе увагу, коли б він весь час не приховував його за червонуватими повіками, які безперервно кліпали.

— Клоде, допоможіть цьому чоловікові, — звеліла мадемуазель Данієль, — занести труну до фургона.

Санітар шанобливо вклонився:

— Гаразд, мадемуазель.

А за кілька хвилин Данієль могла повернутися до своїх рахунків; прислухавшись, вона почула важкі кроки по жорстві в глибині парку, кроки чоловіків, які під покровом нічної темряви несли труну.

Санітар Клод, виконавши своє тяжке завдання, вернувся до корпусу А й улаштувався в глибині коридора, в який виходили палати, де лежали хворі.

Він зручно вмостився у кріслі й, витягнувши з кишені книжку, зібрався її читати, коли пролунав дзвінок.

Клод підвівся, глянув на пульт.

— З сьомої палати викликають, — пробурмотів він. — Підемо глянемо, чого ще хоче старий Келдерман.

Старому Келдерманові було близько сімдесяти років. Він був найстаріший з пацієнтів професора Дропа і вже давно перебував у його клініці. Санітарові старий іще вдень розказав, що він тут уже сім місяців: його поклали сюди, щоб зробити досить просту операцію, але потім його розбив параліч і з того часу він збагнув, що йому доведеться завершити своє життя в цій оселі смутку й страждань, яка, проте, коли бути розважливим і невибагливим, може стати досить приємним притулком.

Келдерман був непоправний балакун, і якщо мав паралізовані ноги, то їхню нерухомість надолужував язик. Аж надто люб'язний старий був справжньою живою газетою і доводилося лише подивуватися не тільки цікавості, з якою він розпитував то одного, то іншого про людей, що відвідували клініку, а й його здатності все про всіх знати.

Це пояснювалося, з одного боку, тим, що йому нічого було робити, що в нього не було ні родичів, ні друзів, а з іншого, що ні пацієнти, ні медсестри ніколи не відмовлялися зайти побазікати до нього в палату.

Клод, зазирнувши до нього, побачив, що там горить світло. Задля годиться він нарікнув:

— Ой-ой-ой! Коли б пан професор побачив, то був би незадоволений. Не вистачало, щоб іще й мадемуазель Данієль помітила світло крізь жалюзі; вона ж обов'язково прийде його погасити.

Старий хихикнув під покривалом, потішений тривогою санітара.

— Ох і жартун же ви! Я нічогісінько не боюсь. І майте на увазі, що сьогодні ввечері, коли Фелісіте зайшла зачинити в мене вікно, я попросив її засунути штори. Тож знадвору нічого не видно.

Санітар більше не наполягав.

— Але вам пора спати, пане Келдерман.

— Люди в моєму віці не потребують довгого сну, вистачає двох-трьох годин, а цієї ночі мені зовсім не хочеться спати.

Помовчавши, він додав:

— До речі, щойно я чув якийсь шум у кінці саду.

Санітар хотів був перевести розмову на щось інше, але старий правив своєї.

— Не намагайтеся забити мені баки. В мене ще добрий слух. Так, так, я знаю, що приїжджали за мерцем, це було з півгодини тому.

Клод спробував заперечити — мовляв, не було нічого подібного — але Келдерман стояв на своєму, радіючи з нагоди довести, що розум його функціонує справно і ніскільки не втратив проникливості.

— Я чув сигнал фургона похоронної служби, який зупинився у провулку за парком. Та ще й вас покликали, мій друже Клод; ви ж тільки-но повернулися звідти.

Санітар знову запевнив, що це йому здалося, та старий все бубонів:

— Я знаю, за ким приїздили. За іноземкою з двадцять восьмої палати, що померла після операції. Мені здається, що в смерті її є трохи вини медсестри.