Порожня труна - П'єр Сувестр
Виплеснувши свій гнів, професор Дроп підійшов до столу, узяв з дерев'яної скриньки сигарету з позолоченим фільтром, припалив її, кілька разів затягнувся, а потім кинув її у вогонь у камін.
— Так, мені бракує відваги, і коли я думаю, що я напередодні катастрофи, що коли Педро Коралес якось дізнається про ту необачність, якої допустилася клята Жермен, то я матиму не тільки фінансові неприємності, а й ризикую втратити свою репутацію хірурга. Може, було б краще покінчити з усім цим за одним махом…
Він обірвав фразу. В двері постукали.
— Заходьте! — вигукнув професор.
В прочинені двері просунулася голова служника.
— Що вам треба, Жане?
— Пане доктор, тут добивається до вас якийсь добродій, він прийшов з клініки, його направила мадемуазель Данієль.
— Він дав вам візитку?
— Так, пане доктор.
— Дайте її сюди.
Хірург узяв картку, що йому простягнув служник, і глянув на неї. Щойно він прочитав ім'я на візитці, як пополотнів, його пройняла дрож. На мить він завагався.
«Чи варто його приймати? Може, сказати, що мене немає?» Він запитав служника:
— Ви сказали йому, що я вдома?
— Так, пане доктор.
— Дурень!
Поль Дроп кусав губи. Його пекла злість, мучила тривога.
— Тепер я не можу відмовитися його прийняти, це викликало б підозріння.
Він звелів служникові, що чекав на порозі.
— Нехай цей добродій зачекає кілька хвилин, а потім просіть його.
Служник зник, а Поль Дроп, страшенно зблідлий, став витирати піт, що зросив йому чоло.
— Кепсько! — пробурчав він. — Цей бідолаха сумнівається у достовірності… Не знаю, як йому пояснити. Ет, що буде, то буде, треба сказати правду.
Нервовим жестом професор відкинув волосся з чола, склав розкидані по столу папери і рушив до дверей, що сполучали його кабінет з вітальнею. Він уже простягнув руку, щоб повернути ручку дверей, але зупинився.
— Ні, не можу, — пробурмотів він. — Це сильніше за мене, але я не можу зважитися прийняти цього бідолаху. Якщо якимось чином він дізнався правду, коли він скаже, що я вбивця, що я не зумів уберегти його тітку, доручивши її недосвідченій медсестрі, і що я відповідальний за її смерть, я ж нічого не осмілюсь йому відповісти… Як це жахливо!
Він стояв перед дверима, що відокремлювали його од відвідувача, якого так боявся. Ні, треба зібрати всі свої сили, побороти хвилювання і наважитися прийняти Педро Коралеса.
Професор ще раз витер холодний піт, що виступив у нього на скронях.
— Єдина надія, що він нічого не знає і нічого не знатиме, — прошепотів він.
Зрештою він таки змусив себе повернути ручку і відчинити двері.
— Будьте ласкаві, добродію, заходьте, — вклонився він, уникаючи руки, що простягнув йому відвідувач.
Так, це був не хто інший, як сам Педро Коралес, що зручно влаштувався у великому кріслі в кутку вітальні й тепер підхопився, почувши голос професора.
— Перепрошую, — весело відгукнувся він, — я не побачив вас.
Він поспішив назустріч лікареві, простягаючи йому руку.
— Пробачте мене, пане професор, що ввірвався до вас о такій годині, але мені треба терміново обговорити з вами одну справу.
Остовпілий Поль Дроп розглядав відвідувача. А що той зовсім не видавався схвильованим і ще менше розлюченим, він подумав:
«Мабуть, Педро Коралес не знає правди. Мабуть, у клініці не захотіли йому розповісти, невже це доведеться зробити мені?»
Перуанець пройшов у кабінет, сів у крісло, яке запропонував йому лікар, навпроти столу, за яким влаштувався сам господар.
— Ви бажали мене бачити? — розпочав професор. — Мабуть, щоб вислухати співчуття з приводу кончини вашої тітоньки. Прийміть їх, добродію…
Але Педро Коралес спинив його порухом руки.
— Та що ви! — бадьоро вигукнув перуанець, широко всміхаючись і показуючи з-під чорних вусів низку чудових білих зубів. — Любий пане професор, не треба церемоній, не треба ніяких виявів співчуття. Хіба ви не знаєте, що я став спадкоємцем великого багатства?
Ця заява була така цинічна, така мерзенна, що хоч у якому напруженому стані був Поль Дроп, але він здригнувся нажаханий.
— Ви спадкоємець? — перепитав він по-дурному, наче не зрозумів сенсу цих слів. — Ви спадкоємець вашої бідолашної тітоньки?
— Яка так своєчасно померла, пане професор. Отаке-то життя. Вчора і я був бідний, а сьогодні — багатий. Тож, хай йому біс, вам першому я повинен бути вдячний.
Педро Коралес спокійно й наче зовсім не відчуваючи протиприродності: свого поводження, простягнув хірургові руку, яку той, здавалося, не помітив. Але він радісно продовжив:
— Так, я вам повинен бути дуже вдячний. Я вважаю, що моя тітка була і не дуже-то й хвора, коли я привіз її до вашої клініки, і ніщо не провіщало…
Поль Дроп, який був вражений таким цинізмом спадкоємця, здригнувся. Зараз Педро Коралес скаже те, чого він так боявся? Невже він дізнався, що причиною смерті бідолашної була необережність і недосвідченість медсестри? Професор поспішив пояснити:
— Хвороба, добродію, на жаль, каже своє останнє слово після діагнозу лікаря. Як я вам уже говорив, ваша тітонька не була безнадійно хвора, так і вийшло… Я поділяю, повірте, ваш сум.
Та перуанець відмахнувся від його співчуття і зайшовся сміхом.
— Ви розказуєте казочку, що моя тітка померла через хворобу, а насправді вона врізала дуба через те, що мадемуазель Жермен… Гм, тобто якась необережність прискорила моє успадкування.
Поль Дроп підвівся. Його зсудомило від такої нелюдяної мови,
