Порожня труна - П'єр Сувестр

Коли ж нарешті він зайшов до свого кабінету, з якого одні двері вели до зали судових засідань, де він головував, а інші — до приймальні, служник шанобливо доповів йому:

— Пане голово, тут один чоловік бажає переговорити з вами. Він домагається, щоб ви його прийняли.

— Він передав свою візитну картку?

— Ні, пане голово, в цього чоловіка, як мені здається, її немає, вигляд у нього не досить елегантний для картки.

— Справді? — посміхнувся судовик. — Ви хоча б запитали, як його звати?

Служник здивувався.

— Пан голова збирається його приймати?

— А чому б і ні? Суддя не повинен бути зв'язаний світськими умовностями, та й можна бути цілком чесною людиною, не маючи коштів на візитні картки.

Служник згідливо хитнув головою.

— Я знаю, пане голово, я знаю, але врешті… Так заведено, коли я не помиляюся, що позивач звертається до голови суду, лише одержавши від нього дозвіл, для якого треба попередньо надіслати листа з проханням про аудієнцію.

Себастян Перрон сьогодні був, очевидно, в доброму настрої, бо, посміхаючись, запитав:

— А звідки ви знаєте, що це позивач? Може, хтось просто бажає зі мною познайомитися.

— Пан голова жартує, — сказав служник і вийшов з кабінету, щоб запитати ім'я відвідувача.

Повернувшись, служник повідомив:

— Пан голова має рацію. Цей чоловік прийшов не в судових справах; він бажає переговорити з вами приватно.

— То як його звати? — знову запитав Себастян Перрон, що вже вбрався в чорну мантію, щоб іти на судове засідання.

Служник відповів:

— Пан Немо.

Здивований голова застиг на місці.

— Це що, жарт? — роздратовано запитав він.

— Я б ніколи не дозволив собі таких жартів, — зніяковів служник. — Відвідувач мені сказав: «Передайте, що моє ім'я Немо». Що я й зробив.

Себастян Перрон трохи зблід; він явно вагався, не знаючи, як повестися.

Певна річ, служник сказав правду. Він переказав те, що йому сказали, не розуміючи, що «Немо» означає «ніхто». З якої речі ця людина, яка хоче його бачити, поводиться так фамільярно, порушуючи правила ввічливості? Чому вона не хоче називати своє ім'я?

І Себастян Перрон звелів:

— Хай цей добродій зайде.

В кабінет голови зайшов скромний і непримітний на вигляд чоловік. Він низько вклонився й мовчки чекав, поки служник вийде з кабінету. Він здавався дивним, цей чолов'яга. Ні, він не мав лихих намірів і тримався радше несміливо, з ніяковістю мнучи в руках кашкета.

Суворо насупившись, Себастян Перрон мовчки розглядав відвідувача, чекаючи пояснень.

Зрештою чоловік таки набрався сміливості і спитав:

— Пане голово, ви Себастян Перрон? Я маю честь розмовляти з Себастяном Перроном?

— Так.

— Я з біса радий, що не помилився. Я зрозумів це відразу, тільки-но глянув на вас, пане голово. Хоч як давно ми бачилися з вами, але все ж я розпізнав би вас серед тисячі.

Себастян Перрон, не перебиваючи, слухав відвідувача і ніяк не міг збагнути, до чого той хилить.

«Це якийсь жебрак, — подумав він, — що я йому колись подав милостиню. Мабуть хоче знову випросити в мене грошей».

Але ні, тут щось не те; чоловік поводився зовсім не як прохач. Тримався він хоч і скромно, але з гідністю. Помовчавши хвилину, він запитав:

— Ти що, не впізнаєш мене?

Голова підвівся.

— Що це означає, добродію, оце ваше тикання, оця фамільярність? Я погодився вас прийняти, але вам слід…

І враз Себастян Перрон замовк, вираз його обличчя миттю змінився. Сталося це тому, що дивний відвідувач назвав своє ім'я. І обличчя судді засяяло радісним здивуванням.

Чоловік сказав:

— Я Маріус!

Себастян Перрон підхопився зі свого величного крісла й кинувся, простягаючи руки, до свого співбесідника, що теж рушив йому назустріч.

— Хіба таке можливо?.. Маріус! Маріус! Ой, друже мій, який же я радий тебе знову бачити!

Він оглянув свого друга з ніг до голови.

— Господи! Признаюся тобі відверто, сам я б тебе не впізнав. Звичайно, ти ще не старий, але дуже змінився.

— Походи, колонії, — ухильно пояснив той.

— Справді, ти ж був у колоніальних військах, воював.

— Авжеж, — підтвердив чоловік і додав: — Я здалеку стежив за твоєю кар'єрою, по газетах. Щоразу, коли ти йшов угору, я відчував незрівнянне задоволення й говорив собі: «Ось малий Себ подолав ще одну сходинку».

Очі голови суду зволожилися.

— Ой Маріус! Маріус! Ти назвав мене Себом, як колись. Пам'ятаєш?

— Ще б пак, подумай лишень: на всьому білому світі в мене був тільки один-єдиний друг, це ти. Невже я міг забути оте найдорожче, що було в нашому дитинстві… Мені завжди не таланило, але я знав, що життя тобі всміхається, ти робиш добру кар'єру, молодий, гарний, жінки кохають тебе.

Обличчя судді спохмурніло.

— Гай-гай, не таке вже воно й щасливе було моє життя, як здавалося. Я страждав і нині страждаю подеколи. Мені довелося зазнати страшних потрясінь, згодом я тобі все розповім.

І дивлячись прямо в очі чоловікові, як він вважав, єдиному у всьому світі, на кого міг звіритися, суддя запитав:

— Якби я попросив тебе допомогти мені в одній секретній справі, якби я тебе ввів у курс одного діла, що тяжить над моєю душею, то чи міг би я покластися сьогодні на мого друга Маріуса, як тридцять років тому малий Себ покладався на малого Маріуса?

Кажучи це,