Порожня труна - П'єр Сувестр

Ось що трапляється, коли медсестри бувають такі гарні, як мадемуазель Жермен. У них у голові лише вбрання й зачіски, а не пацієнти. Клод визнав за потрібне внести пояснення:

— В усякому разі, цієї медсестри вже немає в клініці. Пан професор, певно, її звільнив.

Старий з жалем глянув на свого співрозмовника. Потім знизав плечима й посміхнувся:

— Жартун! Ви що, нічого не знаєте? Жермен пішла звідси за власним бажанням, чи, точніше, за бажанням одного люб'язного молодика, навіть, здається, дуже люб'язного.

Клод спробував щось сказати, але старий зупинив його.

— Мені відомо, я все знаю. Жермен було викрадено, як у давні добрі часи, і викрав її не хто інший, як племінник небіжчиці з двадцять восьмої палати, Педро Коралес. Можна сказати, що він це зробив не з помсти, а навпаки…

І помітивши протестуючий жест санітара, старий заявив категоричним тоном:

— Я впевнений у тому, що вам розказую. Я знаю, що вони цілувалися, як несамовиті, у приймальні того самого дня, коли померла старенька. Я маю підстави гадати, що мадемуазель Данієль застала Жермен і перуанця в обіймах одне одного. Ох, як же вона, мабуть, розсердилася!

І життєрадісний старий аж захлинався від сміху, а здивований санітар поглядав на нього, мотаючи собі на вус, і, очевидно, думав: «Коли я хочу бути в курсі всього, що діється в клініці, то мені треба лише розговорити цього дідугана».

А старий Келдерман тим часом розмовляв сам із собою, як це він часто робив.

— Ох! Жіночі обійми й поцілунки — це чи не найкраще, що я знав на цьому гидкому світі, принаймні тоді, коли мав до них смак. Звичайно, я ще бадьорюсь і, незважаючи на три операції та паралізовані ноги, цьому різникові Дропу не вдалося доконати мене. Але є втіхи, яких я вже ніколи не зазнаю, і тут нічого не вдієш.

— Не журіться, — сказав санітар, побачивши, що старий сумно похнюпився, — ви ще одужаєте й покинете цю клініку.

— Ні, мені вже не довго лишилося жити на світі. Маю таке передчуття. А у старих передчуття справджуються завжди. Коли я й покину корпус А, в якому живу ось уже сім місяців, то лише через дверцята позаду будинку, в труні й ногами вперед, як оце щойно стара перуанка, як це буде й з іншими. Ха-ха!

Він сміявся, цей чудний дідок, заходився нервовим сміхом. Тож санітар з жалю до нього заговорив про інше. А може, не з жалю, а з якоюсь певною метою.

— Знаєте, пане Келдерман, — сказав він, — перед вечерею ви почали розповідати дуже цікаві речі про своє життя-буття. Про те, як під час війни ви жили разом з вашим нерозлучним другом, і в нього був синок…

— Справді, — озвався старий, потираючи чоло, і обличчя його проясніло, — справді, я багато чого побачив у житті, і воно навчило мене, що не треба ніколи втрачати надію. В тому хлопчині, про якого я вам розповідав, синові мого друга Перрона, життя ледь жевріло, коли він з'явився на світ; мати його померла при пологах, всі казали, що дитина не виживе. Однак він розвивався, ріс, а зараз став поважною особою. Еге ж, я читав про нього в газетах місяців шість тому. Малий Себастян Перрон у свої сорок років зробив блискучу кар'єру в судовому відомстві. Я вичитав, що його призначено головою суду.

— В Парижі?

— Так, добродію, в Парижі, як ви зволили висловитися. І це людина, якій ще далеко до п'ятдесяти; між нами кажучи, оцей Себастян своїм успіхом, з одного боку, зобов'язаний жінкам, до яких він весь час був небайдужий, а з другого — людині, за яку він повинен вічно Бога благати. Бачите, пане Клод, без Маріуса просто б не було Себастяна Перрона.

— А що то він за один, той Маріус? — поцікавився санітар.

— Мабуть, було б правильніше сказати, був, — з гіркою посмішкою поправив старий, — бо я дуже сумніваюсь, що Маріус ще живий. Проте, в ті: часи, до яких я подумки повертаюся, тобто сорок років тому, Маріус був син лісника, який служив у Себастянового батька й став найліпшим його приятелем в усіх іграх і витівках. А тепер малий Себастян головує в суді… Ох, що тільки вони не витворяли в лісі довкола Діня, де тоді мешкали їхні родини! Вони дерли пташині гнізда, ганяли звірину в лісі й на полях. Себастян Перрон був кволою дитиною, спочатку він не наважувався й кроку зробити без няньки, повсякчас падав і простуджувався на найменшому протязі. Під впливом Маріуса він потроху звик до здорового життя на свіжому повітрі, зміцнів і загартувався, тож, як я вам уже говорив, згодом мав шалений успіх у жінок.

Санітар, який досі, здавалося, слухав байдуже розповідь старого, тепер виявив несподіваний інтерес і став розпитувати про голову суду та його оточення.

— Ким він став, цей Маріус?

— Я нічого про це не знаю, але гадаю, що коли їм із Себастяном сповнилося вісімнадцять років, вони вже не були такими близькими друзями, як у дитинстві. Себастян закінчив на той час колеж і вивчав право, а Маріусу, як і то було заведено в його середовищі, довелося після закінчення початкової школи братися за якесь ремесло.

— Чим же він займався? — допитувався санітар.

— Став теслею, якщо я не помиляюся, в маленькому селі, що називалося Барак, за кілька кілометрів від Діня. Втім, у вісімнадцять років його забрали до війська, він служив у колоніальній піхоті, потім його відправили воювати на Мадагаскар. Відтоді Себастян не має про нього ніяких звісток.

— Як же ви про це дізналися?

— Цей хлопець цікавив мене, і щоразу, зустрічаючись із Себастяном, я допитувався, чи немає якихось новин про його друга дитинства. Себастян і нічого не знав. Таке воно, життя: люди зустрічаються, люблять одне одного, розлучаються і забувають. Що ж ви хочете?.. Я переконаний, що коли б тепер Маріус зустрівся Себастянові Перрону і не назвався, той би не зміг його і упізнати.

Санітар, який досі сидів на стільці