Порожня труна - П'єр Сувестр

Той, очевидно, чекав подібного запитання й постарався якомога приховати свою велику радість.

— Можеш на мене покластися, як на самого себе.

Але тут їм довелося урвати розмову, бо в кабінеті з'явився служник.

— Пане голово, засідання мало розпочатися ще десять хвилин тому, може, пан голова…

— Справді, я зовсім забув.

Він палко потис руку чоловікові, що його служник оповістив був як Немо, і наостанку сказав:

— До вечора. Приходь до мене… Ні, краще зачекай мене. Як тільки засідання скінчиться, я розповім тобі… бо справа нагальна, мабуть, саме небо тебе послало, сам побачиш, що не можна гаяти ні хвилини.

Тож поки суддя вів засідання, гість влаштувався у кріслі й став читати газету.

Однак читав він недовго; відклавши газету, потер руки з виглядом людини, якій вдалася вигідна оборудка.

Чоловік, який зібрався чекати повернення голови суду і який влаштувався в його кабінеті, наче в себе вдома, був не хто інший, як санітар Клод з клініки професора Поля Дропа, трохи загримований, що, використавши описи старого Келдермана, прибрав подобу Маріуса, який зник двадцять років тому.

Але з якою метою санітар Клод, людина з вельми підозрілими манерами, що його порекомендував хірургові Дропу дивний фінансист Міньяс, вирішив удавати перед Себастяном Перроном його друга дитинства Маріуса?

За кілька днів до того, напередодні вечора, коли грецький фінансист повинен був вирішити, купувати йому клініку доктора Дропа чи ні, в кабінеті хірурга розігралася химерна, в найвищій мірі трагічна сцена, і саме тоді, коли в цьому притулку страждань і хвороб запанувала глибока тиша.

Мадемуазель Данієль зробила свій останній обхід і дала настанови старій Фелісіте, що, буркочучи, встала, щоб зайняти свій пост на кушетці біля дзвоників, аби чути виклики хворих, як раптом пролунав дзвінок. Дзвонили від брами, безперестану натискаючи на кнопку.

Фелісіте, саме втілення відданості обов'язку, хоч і втілення буркотливе, певна річ, підвелася. Як завжди, вона лягала спати раніше й заступала на чергування о другій годині ночі, коли мадемуазель Данієль, зморена виснажливою денною роботою, йшла спати.

Того дня старша медсестра лягла пізніше, ніж звичайно. Вона засиділася, щоб довести до ладу рахунки, які затримав доктор Дроп. Пробило третю годину ночі, коли Фелісіте хапливо накинула на худі плечі велику чорну шаль і вирішила сходити й подивитися через садові грати, хто б то міг у цю пізню годину так наполегливо надзвонювати.

Вона була не боязкої вдачі, але коли вийшла на ґанок корпусу для тяжкохворих і майже безнадійних пацієнтів, який виходив у сад, де любили прогулюватися за гарної погоди хворі, що видужували, то здригнулася, опинившись у суцільній темряві, що її посилював туман. Холодна ніч була така жаска, вітряна й непривітна.

На мить Фелісіте зупинилася. Однак дзвінок не вщухав, і вона мужньо рушила вперед, спустилася по східцях і пішла під муром.

Перед корпусом для видужуючих вона оглянула вікна, щоб упевнитися, чи ніде не світиться.

— От, усі собі сплять, — бурчала стара медсестра, — поки все гаразд, слава Богу, але… з теперішнім персоналом завжди потерпаєш, аби не було скарг.

У Фелісіте, як у кожної літньої жінки, вочевидь, укоренилося почуття недовіри до молоді, з-поміж якої їй доводилося вибирати медсестер. Вона вважала ненадійною прислугу, якій ще не виповнилося п'ятдесяти років, і знай повторювала:

— Всі вони негідники й одне одного варті.

Тим часом старенька вийшла до заґратованої хвіртки, крізь яку побачила постать одягненого в чорне чоловіка. Він нетерпляче тупцяв і, здається, тільки-но вискочив із таксі, що стояло неподалік. Чоловік цей Фелісіте був зовсім незнайомий. Спочатку вона подумала, що це родич якогось хворого приїхав довідатися про його здоров'я, незважаючи на пізній час. Але зразу ж відкинула це припущення, зваживши, що саме тепер ніхто з хворих не перебуває в загрозливому стані, крім, звичайно, жінки з двадцять четвертої палати і чоловіка з дев'ятнадцятої. Але ясно, це не до них.

Підійшовши під саму хвіртку, Фелісіте спитала:

— Чого вам треба, добродію?

Одягнений у чорне чоловік украй знервованим, з металевими нотками голосом гукнув:

— Професор Поль Дроп тут?

Фелісіте здивувалася, почувши таке запитання. Певна річ, це зовсім не підхожий час для візитів. Що це собі надумав оцей добродій, питаючи пана професора саме тоді, коли всі порядні люди давно сплять?

Фелісіте у відповідь пробуркотіла:

— Так, професор Дроп мешкає тут, це я вам. можу сказати з такою ж певністю, як і те, що він зараз спить.

Чоловік, наче зовсім не здивувавшись такому прийому, відрубав:

— Відчиніть мені й повідомте пана професора, що мені треба негайно його побачити.

Фелісіте не ворухнулася.

— Пан професор Дроп відпочиває, він не встане з ліжка. Що ви від нього хочете?

На це запитання невідомий нетерпляче сплеснув руками.

— Я не можу вам цього сказати, — заявив він, — але ладен вас запевнити, що мені конче потрібно, аби професор Дроп згодився мене прийняти. Це дуже терміново й необхідно.

Він говорив з владною впевненістю, як людина, котра не сумнівається, що її бажання буде задоволене.

На його біду, стара Фелісіте була така ж вперта, як і він.

— Приходьте завтра, — запропонувала вона, — годині об одинадцятій.

— Пані, — наполягав невідомий, — запевняю вас, що мені необхідно бачити доктора Дропа; марна річ мене відсилати геть, я не піду звідси, не поговоривши з професором. До речі, я не хотів би завдавати вам клопоту, не віддячивши вам. Ось, візьміть…

При блідому світлі газового ріжка, що освітлював тротуар і відкидав миготливі тьмяні відблиски на грати, Фелісіте побачила, що невідомий простягає їй банкноту.

Це був