Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Ідеально,— сказав Страйк. Тут усе було точно як у сотнях кімнат для допитів, якими він користувався за часів служби у військовій поліції. Там теж часто були присутні треті особи — як правило, адвокати.

— Кілька слів до початку,— мовила Каміла Мухаммад, зачинивши двері, щоб медбрати не чули розмови; в кімнаті лишилися вона, Страйк і ще один її колега.— Не знаю, чи багато вам відомо про стан Біллі...

— Його брат сказав мені, що Біллі має шизоафективний розлад.

— Саме так,— відповіла лікарка.— Він покинув приймати ліки і довів себе до повноцінного психотичного епізоду, і саме в такому стані, здається, пішов до вас.

— Так, мені здалося, що він відчутно не при собі. Також схоже було, що він живе на вулиці.

— Мабуть, так і було. Його брат сказав, що на той момент Біллі десь тиждень як зник. Гадаємо, що психоз у Біллі вже минув,— додала вона,— але він досить-таки закритий, тож важко визначити, наскільки міцний його зв’язок з реальністю. Досить складно отримати точну картину психічного стану людини, що має симптоми параної і марення.

— Ми сподіваємося, що ви допоможете нам відділити деякі факти від фантазій,— сказав лікар-манчестерець.— Відколи його до нас привезли, він постійно про вас згадує. Біллі дуже хотів поговорити з вами, а от з нами не дуже йшов на контакт. Також він висловлював страх... наслідків у тому разі, якщо комусь розповість, і знову ж таки, ми не знаємо, чи цей страх — елемент його хвороби, чи він дійсно має підстави когось боятися. Справа в тім, що, е-е...

Лікар завагався, ніби ретельно добираючи слова. Страйк сказав:

— Гадаю, його брат цілком здатний налякати за бажання.

Психіатр ніби відчув полегшення від того, що все зрозуміло і без порушення конфіденційності.

— Ви знайомі з його братом, так?

— Трохи. Він часто заходить?

— Зо два рази був, але Біллі після його візитів стає тривожним і збудженим. Якщо під час бесіди з вами він виявить такі самі ознаки...— мовив манчестерець.

— Зрозумів,— кивнув Страйк.

— Насправді дуже дивно вас тут бачити,— злегка всміхнувся Колін.— Ми гадали, що його фіксація на вас — то елемент психозу. Одержимість знаменитістю цілком звична для розладів такого штибу... Власне,— прямо додав він,— усього кілька днів тому ми з Камілою говорили про те, що фіксація Біллі на вас завадить його достроковій виписці. Дуже пощастило, що ви подзвонили.

— Так,— сухо погодився Страйк,— дуже.

Рудий медбрат постукав і встромив голову в двері.

— Тут Біллі готовий поговорити з містером Страйком.

— Чудово,— сказала психіатриня.— Едді, принесеш нам чаю? Будете чай? — спитала вона у Страйка, озирнувшись через плече. Той кивнув. Каміла відчинила двері.— Заходь, Біллі.

І він увійшов: Біллі Найт у сірій кофті та спортивних штанях, у лікарняних капцях. Під запалими очима досі лежали глибокі тіні, а ще з минулої зустрічі зі Страйком він поголив голову. Вказівний

і великий пальці на лівій руці йому забинтували. Навіть у спортивному костюмі, який йому хтось приніс (мабуть, Джиммі), було видно, який Біллі худий. Та хоча його нігті були обгризені до крові, а в кутику губ виднілася болячка, Біллі більше не смердів. Він прочовгав до кабінету, не зводячи зі Страйка очей, тоді простягнув кістляву руку. Страйк потиснув її. Біллі звернувся до лікарів.

— Ви двоє теж тут будете?

— Так,— відповів Колін,— але не переймайся. Ми будемо мовчати. Можеш розповідати містерові Страйку все, що хочеш.

Каміла відсунула два стільці під стіну, а Страйк і Біллі сіли за стіл один навпроти одного. Страйк, може, і хотів би якогось менш формального варіанту, але з досвіду у відділі спеціальних розслідувань знав, що фізичний бар’єр між допитуваним і тим, хто провадить допит, часто корисний. Понад сумнів, у контексті психіатричного ізолятора це теж має сенс.

— Я тебе шукав після того, як ти до мене приходив,— сказав Страйк.— Злякався за тебе.

— Так,— сказав Біллі.— Вибачте.

— Ти пам’ятаєш, що казав мені в офісі?

Біллі неуважно торкнувся носа і сонячного сплетіння, але це був привид тику, який проймав його на Денмарк-стріт; Біллі ніби хотів нагадати собі, як тоді почувався.

— Так,— невесело усміхнувся він.— Я тоді розповів про дитину, нагорі при коні. Яку задушили.

— Ти досі думаєш, що став свідком задушення дитини? — спитав Страйк.

Біллі підніс вказівного пальця до рота, погриз ніготь, кивнув.

— Так,— сказав він, віднімаючи пальця від вуст.— Бачив. Джиммі каже, що я то вигадав, бо я... ну, ви розумієте. Хворий. Ви ж знаєте Джиммі, так? Ходили до нього в «Білого коня»?

Страйк кивнув.

— Він капець розлютився. «Білий кінь»,— раптом засміявся Біллі.— Аж смішно. Чорт, ну смішно. Я про це тільки тепер замислився.

— Ти кажеш, що бачив, як дитину вбили «нагорі при коні». Про якого коня ти говорив?

— Про Уффінгтонського білого коня,— відповів Біллі.— Велика фігура, намальована крейдою, нагорі на пагорбі, в місцях, де я виріс. На коня не схоже, радше на дракона, ще й пагорб називається Драконів пагорб. Я ніколи не розумів, чого на нього кажуть «кінь».

— Можеш мені точно сказати, що саме ти бачив?

Як і дівчина-скелет, яку Страйк бачив у коридорі, Біллі ніби звернув погляд усередину себе, а зовнішня реальність для нього ніби зникла. Врешті-решт він стиха відповів:

— Я був малий, зовсім малий. Гадаю, вони мені щось дали. Мені було млосно й нудотно, я ніби спав, був загальмований, сонний. Вони мені казали повторювати те й се, а я не міг нормально розмовляти, і їм було смішно. Поки йшли нагору, я спіткнувся в траві. Мене потім несли. Я хотів спати.

— Гадаєш, тобі дали наркотик?

— Так,— глухо відповів Біллі.— Мабуть, гашиш, у Джиммі було трохи. Гадаю, Джиммі мене взяв із собою, щоб батько не дізнався, що вони зробили.

— Хто це — «вони»?

— Не знаю,— просто відповів Біллі.— Дорослі. Джиммі на десять років старший за мене. Батько його змушував за мною дивитися, коли йшов до своїх почарківців. Та компанія прийшла до будинку вночі, я прокинувся. Хтось мені дав йогурт. Там була ще одна мала дитина, дівчинка. А тоді ми всі сіли в машину... Я не хотів їхати, мене нудило. Я плакав, але Джиммі