Убивчий білий - Джоан Роулінг
Вона хотіла глянути на годинник — чи не час уже таксі приїхати? — але боялася відвести очі від чоловіка. Щось у виразі обличчя Метью нагадувало змію, яка визирає з-поміж каміння.
— Яким, гадаєш, твоє життя видається в очах інших людей? — тихо спитав він.
— Про що ти?
— Ти втекла з університету. Тепер тікаєш від нас. Ти навіть від своєї психотерапевтки втекла. Ти просто безвідповідальна, та й годі! Ти не втекла тільки зі своєї ідіотської роботи, де тебе мало не вбили, та ще й виганяли. Він тебе взяв назад тільки тому, що мріє залізти тобі в труси. І ще, мабуть, більше нікого не знайшов за такий дріб’язок.
Робін здалося, ніби він її ударив. Вона задихнулася, заговорила слабким голосом.
— Дякую, Метте,— промовила вона, рушаючи до дверей.— Дякую, що тепер мені так легко.
Але Метью кинувся їй навперейми.
— То була тимчасова робота. Але він звернув на тебе увагу, тож ти собі вигадала кар’єру, хоча це в біса останнє, що тобі можна робити, з твоєю історією...
У Робін просилися сльози на очі, але вона не хотіла здаватися.
— Я мріяла працювати в поліції багато років...
— Та не мріяла ти! — підняв її на кпини Метью.— Коли таке було, щоб ти...
— Я і до тебе мала життя! — закричала Робін.— Я мала життя вдома, де казала речі, яких ти й не чув! Я тобі не казала, Метью, бо ти б посміявся, точно як мої бовдури-брати! Я пішла на психологію, бо сподівалася, що далі зможу потрапити у криміналістику...
— Ти мені такого не казала, ти просто шукаєш виправдань...
— Я тобі не казала, бо знала, що ти піднімеш мене на кпини...
— Верзеш дурню...
— Не верзу! — закричала Робін.— Я кажу тобі правду, оце і є правда, а ти тільки доводиш мою правоту, бо не віриш мені! Ти зрадів, коли я пішла з універу...
— Що ти в біса верзеш?
— «Не поспішай повертатися», «не треба тобі той диплом»...
— Ой, тепер я винний, що виявив чуйність!
— Тобі це подобалося, подобалося, що я сиділа вдома, визнай! В універі Сара Шедлок, вдома у Мессемі — невдаха-я... Це компенсувало той факт, що я отримувала кращі оцінки, що я вступила саме туди, куди...
— Ой! — невесело загиготів Метью,— ой, це ти отримувала кращі оцінки? Так, я ночами через те не сплю...
— Якби мене не зґвалтували, ми б розійшлися багато років тому!
— Це тебе на терапії навчили? Брехати про своє минуле, шукати своїй брехні підтверджень?
— Мене навчили казати правду! — загорлала Робін, доведена вже до сказу.— Й ось тобі ще правда: перед зґвалтуванням я тебе майже розлюбила! Тебе не цікавили мої справи — моє навчання, мої нові друзі. Ти хотів тільки знати, чи не упадає за мною ще хтось. Але потім ти став таким милим, добрим... ти здавався найбезпечнішим чоловіком на світі, єдиним, кому я могла вірити. І тому я лишилася. Ми не були б разом, якби не те зґвалтування.
Обоє почули, як до будинку під’їхала машина. Робін спробувала обійти Метью і вийти в коридор, але він знову заступив їй шлях.
— Нікуди ти не підеш. Ти так просто не відбудешся. Лишилася тому, що я був безпечний? Та пішла ти. Ти мене кохала.
— Думала, що кохаю,— відповіла Робін,— але більше так не думаю. Геть з дороги. Я йду.
Вона зробила крок убік, але Метью не пускав.
— Ні,— повторив він і почав наступати на неї, штовхаючи назад до вітальні.— Ти лишаєшся. Ми з цим розберемося.
Таксист подзвонив у двері.
— Вже йду! — гукнула Робін, а Метью загарчав:
— Цього разу не втечеш, ні, ти лишишся, відбудеш своє...
— Ану! — крикнула на нього Робін, мов на собаку. Вона зупинилася, не дала себе штовхати далі, хай навіть Метью тепер стояв так близько, що вона відчувала його дихання на обличчі; раптом згадався Ґерайнт Вінн, і Робін охопила відраза.— Ану пусти мене! Ну!
І Метью, мов собака, відступив, реагуючи не на наказ, а на щось у її тоні. Він був розлючений, але й наляканий теж.
— Ну ось,— сказала Робін. Вона розуміла, що стоїть на межі нападу паніки, але трималася, і кожна секунда, коли вона контролювала себе, додавала їй сили. Вона трималася.— Я йду. Спробуєш мене спинити — дам відсіч. Я борола сильніших і страшніших чоловіків, ніж ти, Метью. У тебе навіть ножа немає.
Вона побачила, як очі Метью стали ще чорнішими, і раптом пригадала, як її брат Мартін на весіллі зацідив Метью по пиці. Хай що станеться, присягнулася собі Робін з якоюсь темною радістю, вона це зробить краще за Мартіна. Зламає йому носа, якщо доведеться.
— Будь ласка,— раптом знітився Метью,— Робін...
— Ти мене тут утримаєш хіба що силоміць, але попереджаю, тоді я напишу на тебе заяву за напад. На твоїй роботі такому не зрадіють, правда ж?
Ще кілька секунд Робін дивилася йому просто у вічі, а тоді рушила просто на нього, стискаючи кулаки, готуючись, що він заступить їй шлях, схопить, але Метью відступив.
— Робін,— хрипко вимовив він.— Зажди. Серйозно, зажди, ти казала, нам треба обговорити якісь питання...
— Адвокати обговорять,— відповіла вона, дійшла до дверей і відчинила.
Прохолодне нічне повітря торкнулося її, ніби благословення.
За кермом «опеля-корса» сиділа міцна жіночка. Побачивши валізи Робін, вона вийшла і допомогла покласти їх у багажник. Метью вийшов слідом і став у дверях. Робін уже сідала в машину, коли він покликав її, і тоді сльози нарешті закрапали з очей, але вона не глянула на нього й ляснула дверцятами.
— Будь ласка, їдьмо,— нерозбірливо попросила вона водійку, а Метью саме спустився сходами і нахилився до скла.
— Чорт, але ж я тебе досі кохаю!
Таксі поїхало геть бруківкою Олбері-стріт, минаючи ліпнину на гарненьких будиночках морських торговців, серед яких Робін ніколи не почувалася на своєму місці. В кінці вулиці вона зрозуміла, що коли озирнеться, то побачить Метью, який дивиться услід автівці. Її очі зустрілися з поглядом водійки у дзеркалі заднього огляду.
— Вибачте,— по-дурному мовила
