Убивчий білий - Джоан Роулінг

О дев’ятій тридцять вона почула (й аж відчула нудоту), як обертається в замку ключ Метью і як відчиняються двері.

— Вибач,— почав він, ще навіть не зачинивши дверей,— то таке п’яне чудо, я ледве переконав таксиста...

Робін почула тихий здивований зойк — то Метью побачив валізи. Тепер вона могла безпечно дзвонити куди треба і натиснула номер, спеціально збережений на телефоні. Метью зайшов у кімнату точно тоді, коли вона замовляла мікротаксі. Робін поклала слухавку. Вони подивилися одне на одного.

— Що за валізи?

— Я йду.

Запала довга пауза. Метью ніби не зрозумів.

— У якому сенсі?

— Я не знаю, як це сказати ще зрозуміліше, Метте.

— Йдеш від мене?

— Саме так.

— Чому?

— Бо ти,— відповіла Робін,— спиш із Сарою.

Вона бачила, що Метью шукає слова, які могли б його врятувати, але збігали секунди, і ставало пізно для справжньої невіри, для враженої невинності, для щирого нерозуміння.

— Що? — нарешті видушив із себе він, силувано засміявшись.

— Прошу, не починай,— відповіла Робін.— У цьому немає сенсу. Все скінчено.

Метью так і стояв у дверях вітальні, й Робін подумала, що він видається втомленим, навіть виснаженим.

— Я думала піти і лишити записку,— сказала вона,— але вийшло б занадто мелодраматично. Та й треба обговорити деякі практичні питання.

Вона майже бачила, як Метью думає: «Як це я себе виказав? Кому ти вже розповіла?»

— Слухай,— рвучко заговорив Метью, кинувши на підлогу спортивну сумку (одяг у ній, понад сумнів, був чистий і випрасуваний),— я знаю, що між нами не все було добре, але я хочу бути з тобою, Робін. Не відкидай нас. Прошу.

Він підійшов, сів навпочіпки перед її кріслом, спробував узяти за руку. Щиро шокована Робін відсмикнула руку.

— Ти спиш із Сарою,— повторила вона.

Метью підвівся, пішов до дивана, сів, сховав обличчя в долонях і мовив слабким голосом:

— Мені шкода. Так шкода. Між нами все було так паскудно...

— ...що ти вирішив переспати з нареченою свого друга?

Тут Метью підвів голову, раптово запанікувавши.

— Ти розмовляла з Томом? Він знає?

Робін раптом зрозуміла, що не може витримувати близькості до нього, і відійшла до вікна. Такого презирства вона ще не відчувала.

— Ти навіть тепер переймаєшся за свою кар’єру, Метте?

— Ні... чорт... ти не розумієш...— відповів він.— Між мною і Сарою все скінчено.

— Що, правда?

— Так,— відповів Метью.— Так! Чорт... яка іронія... ми цілий день розмовляли. Ми погодилися, що так не можна, адже... адже ти, Том... І ми закінчили це. Годину тому.

— Ого,— озвалася Робін, засміявшись і ніби не відчуваючи власного тіла,— таки іронія!

Задзвонив мобільний. Ніби вві сні, вона прийняла дзвінок.

— Робін? — спитав Страйк.— Є новини. Щойно розмовляв з Деллою Вінн.

— І як усе минулося? — спитала вона, стараючись, щоб голос не тремтів і звучав бадьоро, бо вона була налаштована поговорити. Тепер робота — це все її життя, і Метью більше цій роботі не заважатиме. Відвернувшись від розлюченого чоловіка, вона задивилася на темну бруковану вулицю.

— Дуже цікаво аж у двох моментах,— відповів Страйк.— По-перше, вона сказала дещо зайве. Гадаю, в ранок смерті Чизвелла Ґерайнта з Ааміром не було.

— Так, цікаво,— погодилася Робін, примушуючи себе зосередитися, знаючи, що на неї дивиться Метью.

— Я маю його номер і вже дзвонив, але Ґерайнт не бере слухавки. Вирішив подивитися, чи він не в тому пансіонаті, що на тій самій вулиці, але власниця каже, що він виїхав.

— Шкода. А що за другий цікавий момент? — спитала Робін.

— Це що, Страйк? — голосно спитав Метью з-за її спини. Робін його проігнорувала.

— Що то було? — запитав Страйк.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Кажи.

— Другий цікавий момент — це що торік Делла зустріла Кінвару, яка була в істериці, бо Чизвелл...

Мобільний різко вихопили у Робін з руки. Вона розвернулася. Метью натиском пальця закінчив дзвінок.

— Та як ти смієш! — закричала Робін, простягаючи руку.— Віддай!

— Ми тут намагаємося шлюб урятувати, чорт забирай, а ти дзвінки від нього приймаєш!

— Я не намагаюся врятувати цей шлюб! Ану віддай телефон!

Метью був завагався, але жбурнув їй телефон і ще більше обурився, коли вона холоднокровно передзвонила Страйкові.

— Вибач, Корморане, зв’язок обірвався,— мовила Робін. Метью дивився на неї шаленими очима.

— Робін, у тебе там усе добре?

— В нормі. То що ти там казав про Чизвелла?

— Що він зраджував дружині.

— Зраджував! — повторила Робін, дивлячись Метью у вічі.— 3 ким?

— Бог його знає. У тебе вийшло зв’язатися з Рафаелем? Ми знаємо, що він не так уже прагне захистити пам’ять батька. Може, скаже нам.

— Я лишила по повідомленню йому й Тіґан. Ніхто поки що не передзвонив.

— Гаразд, тримай мене в курсі. Це все проливає цікаве світло на удар молотком по голові, правда ж?

— Проливає, так,— відповіла Робін.

— Так, я в метро. Ти точно в нормі?

— Так, звісно,— відповіла Робін, сподіваючись, що виходить зображати нетерпіння стати до роботи.— Пізніше поговоримо.

Вона повісила слухавку.

— «Пізніше поговоримо»,— передражнив її Метью тонким голоском, яким завжди зображав жінок.— « Пізніше поговоримо, Корморане. Я тут тікаю від свого шлюбу, щоб завжди бути в тебе під рукою, Корморане. Я не проти працювати на мінімальну платню, Корморане, тільки б ти мною попихав».

— Пішов ти під три чорти, Метте,— спокійно відповіла Робін.— Іди під три чорти до Сари. До речі, сережка, яку вона лишила в нашому ліжку, лежить нагорі на моєму туалетному столику.

— Робін,— раптом посерйознішав Метью,— ми можемо з цим упоратися. Якщо ми кохаємо одне одного, то зможемо.

— Ну, проблема тут така, Метте,— відповіла Робін,— що я тебе більше не кохаю.

Вона завжди думала, що «очі потемніли від гніву» — то літературна вільність, але побачила, як світлі очі Метью стали чорними, коли його зіниці розширилися від шоку.

— Брешеш, мов сучка,— тихо промовив він.

Робін відчула боягузливе бажання дійсно збрехати, позадкувати геть від свого твердження, захистися, але дещо сильніше в ній не здавалося: потреба сказати правду, як є, бо Робін брехала собі і йому надто довго.

— Ні,— відповіла Робін,— не брешу. Ми мали розійтися ще під час медового місяця. Я лишилася,