Маятник Фуко - Умберто Еко
«А потім?» поцікавився я. «Нічого не вдалося полатати?»
«Що там було латати, якщо вжити ваш вираз… Три роки опісля проповідник-євангелик на ймення Лянце, який пристав був до Просвітлених Баварії, гине, вдарений громом у лісі. При ньому знаходять інструкції ордену, втручаєься баварський уряд, виявляється, що Вайсгаупт снував змову проти уряду, і наступного року орден розпускають. Щобільше, опубліковують твори Вайсгаупта з гіпотетичними проектами просвітлених, які на століття дискредитують усе французьке та німецьке неотамплієрство… Завважте, цілком імовірно, що насправді просвітлені Вайсгаупта стояли на боці якобінського масонства і проникли в неотамплієрські кола, аби знищити їх. Не випадково цей набрід заманив на свою сторону Мірабо, трибуна революції. Чи можу я сказати вам щось по секрету?»
«Кажіть».
«Такі люди, як я — зацікавлені в тому, щоб знову з’єднати нитки втраченої Традиції — розгублюються перед такою подією, як Вільгельмсбад. Хтось здогадався і змовчав, хтось знав і збрехав. А згодом було вже запізно — спершу смерч революції, відтак галас навколо окультизму в XIX столітті. Подивіться-но на свій список, це ж ярмарок невір’я та легковірності, підставляння підніжок, взаємні анафеми, таємниці, які на вустах у всіх. Театр окультизму».
«Окультисти не варті уваги, чи не так?» поспитав Бельбо.
«Треба вміти відрізняти окультизм від езотеризму. Езотеризм — це пошук знання, яке передається лише через символи, недоступні для профанів. Натомість окультизм, який розповсюджується у XIX столітті, це вершина айсберга, дещиця езотеричної таємниці, яка виступає на поверхню. Тамплієри були втаємничені, а доводом є те, що, зазнавши тортур, вони гинуть, аби врятувати свою таємницю. Саме ота їхня стійкість говорить, що вони справді були втаємниченими, і викликає ностальгію за їх знаннями. А окультист — це ексгібіціоніст. Як говорив Пелядан, відкрита усім таємниця нічого не варта. На жаль, Пелядан був не втаємниченим, а окультистом. XIX сторіччя — це сторіччя доносів. Усі наввипередки публікують секрети магії, теургії, Кабали, карт таро. Якби ж то вони бодай вірили в це».
Альє продовжував пробігати поглядом наш перелік, іноді з їдкою посмішкою погордливого співчуття. «Єлєна Пєтровна. Достойна женщина, правду кажучи, хоч вона не сказала жодного слова, яке не було б написане уже на всіх мурах… Де Ґайта, бібліоман-наркоман. Папюс теж добрий фрукт». Тут він раптом зупинився. «ТРЕС… Звідкіля це? З якого машинопису?»
Молодець, подумав я, помітив інтерполяцію. Ми відбулися неясною відповіддю: «Знаєте, цей список був складений на основі численних текстів, і більшість із них ми вже відіслали назад, то було просто сміття. Ви пригадуєте собі, звідки взявся цей ТРЕС, Бельбо?»
«Не думаю. Діоталлеві?»
«Вже минуло стільки днів… Це так важливо?»
«Зовсім ні», запевнив нас Альє. «Я питаю, бо ніколи не чув про нього. Ви справді не можете сказати мені, хто пише про нього?»
Дуже шкода, але ми не пам’ятали.
Альє вийняв з камізельки свого годинника. «Господи, в мене ж іще одна зустріч. Вибачте мені, панове».
Він пішов, а ми залишилися поговорити.
«Тепер зрозуміло. Англійці виступають із пропозицією масонства, щоб об’єднати всіх утаємничених Європи навколо беконіанського проекту».
«Але проект удався лише наполовину: ідея, кинута беконіанцями, була настільки приваблива, що зумовила результати, протилежні очікуваним. Так звана шотландська гілка достерегла у новому таємному гуртку спосіб відновити тяглість і вступила в контакт із німецькими тамплієрами».
«Для Альє ця історія виглядає незрозумілою. Це очевидно. Лише ми тепер можемо сказати, що саме відбулося. У той момент численні національні осередки кидаються конкурувати одні з одними, не виключено, що той Мартінес де Паскаллі був агентом групи з Томару, англійці зрікаються шотландців, які насправді є французами, французи, очевидно, розділені на дві групи — проанглійську і пронімецьку. Масонство — це зовнішнє прикриття, привід, завдяки якому всі ці агенти різних груп — хто зна, де були павликіяни та єрусалимляни — зустрічаються і вступають у сутичку, намагаючись відібрати один в одного той чи інший шматок таємниці».
«Масонство — це наче Rick’s Cafe Americain у Касабланці», сказав Бельбо. «Що спростовує загальноприйняту думку. Масонство — це зовсім не таємне товариство».
«Яке там таємне товариство, це вільний порт, як Макао. Фасад. Таємниця криється деінде».
«Сердешні масони».
«Поступ вимагає жертв. Але погодьтеся, що ми віднаходимо іманентну раціональність історії».
«Раціональність історії є наслідком належного переписування Тори», сказав Діоталлеві. «Що ми й робимо, нехай буде благословенне ім’я Всевишнього».
«Гаразд», сказав Бельбо. «Тепер беконіанці мають Сен-Мартен-де-Шан, французько-німецьке неотамплієрське крило розпорошується у міріаду сект… Але ми ще не знаємо, про яку таємницю йдеться».
«Це вам вирішувати», сказав Діоталлеві.
«Нам? Ми всі граємо в цю гру, і якщо ми достойно не викрутимося, то виглядатимемо останніми дурнями».
«Перед ким?»
«Таж перед історією, перед трибуналом Істини».
«Що є істина?» спитав Бельбо.
«Ми», промовив я.
77
Сю траву Філософи називають Чортополохом. Се річ випробувана, лише її насіння проганяє чортів та їх з’яви… Її дали молодій жінці, яку вночі мучив диявол, і ся трава змусила його утекти.
(Johannes de Rupescissa, Trattato sulla Quintessenza, II)
У наступні дні я занедбав План. Вагітність Лії наближалася до завершення, і я залишався з нею, коли тільки була змога. Лія заспокоювала мої страхи, кажучи, що ще не час. Вона відвідувала курси безболісних пологів, і я намагався бути в курсі її вправ. Лія відмовилася від допомоги, яку пропонувала їй наука, і не захотіла наперед дізнатися стать дитини. Вона віддавала перевагу несподіванці. Я погодився на це її дивацтво. Я мацав її живіт, не питаючи, що з нього вийде, і ми вирішили називати це Річчю.
Я лише питав, чи не міг би я якось брати участь у пологах. «Вона моя також, ця Річ», говорив
