Порожня труна - П'єр Сувестр

Луїджі та Міньяс запитали разом:

— Про Фантомаса, про справу Мобана й Максона?

Але товстун заперечно похитав головою:

— Йдеться не про Фантомаса, а про значно важливішу подію. Ви знаєте Коралеса?

— Якого? — запитав Міньяс.

— Племінника.

Запитання, мабуть, видалося смішним, бо Луїджі засміявся.

— Бідний хлопець, — промовив він, — от йому рішуче не щастить, ніколи він не буде самим собою. Оскільки його тітка дуже багата, вона затьмарює певним чином його особу. Кажуть не Коралес, а племінник Кончі Коралес…

— Казали, — поправив його товстун.

Міньяс здивувався:

— Як це, казали?.. Він що, вже більше не племінник своєї тітки?

Тут уже товстун засміявся:

— Хай йому грець! Так, він більше не її племінник, і в цьому йому пощастило, як мені здається… Він більше не її племінник, він — її спадкоємець.

Товстун оголосив цю новину тріумфальним тоном.

Міньяс, посміюючись, зауважив:

— Ох, відчуваю, що вам хотілося б опинитися на його місці.

Товстун не став цього заперечувати.

— Хай йому біс, а я б погодився. Знаєте ви, що Педро Коралес не мав ані су в кишені, а тепер завдяки тітці, яка залишила йому весь свій статок, ось-ось стане власником десяти мільйонів?

— Вона була молодою, його тітка?

— Коли вона померла?

— Сьогодні вранці.

— Де?

— Сьогодні вранці чи вчора ввечері, точно не знаю, я лише п’ятнадцять хвилин тому дізнався про цю новину… Смерть, між іншим, трохи дивна. Здається, бідна Конча Коралес була не так уже й хвора. Сказати коротко, через свій снобізм і щоб утерти носа приятелькам, вона вирішила лягти у фешенебельну клініку, здається, в Нейї, на авеню Мадрід.

— До хірурга Поля Дропа, — знову втрутився Міньяс. — Я знаю цю клініку, вона продається.

Товстун не звернув уваги на цю інформацію і провадив:

— Конча Коралес, як я вам уже казав, видужувала, за три дні вона мала встати, і тут на тобі: помирає. Мабуть, Педро затанцював від радощів!.. Правда, попереду ще похорон, але на ньому, чесне слово, він не сумуватиме!

Товстун так розреготався, що його величезний живіт заходив ходором.

— Ет, що вам сказати? І чому тільки я нікому не племінник? От не щастить!

Цієї миті двері бару розчинилися і зайшов більш ніж скромно вдягнутий відвідувач у зеленкуватому пальті, пом'ятому капелюсі, брудних рукавичках, брудних черевиках, забризканих грязюкою штанях. У руці він тримав парасольку, з якої скапували краплі води. Він окинув поглядом бар і метнувся до Міньяса.

— О, ви тут, пане Міньяс! — вигукнув він. — Я вас шукаю.

Підступивши до грецького фінансиста, сказав:

— Ви вчора рано покинули біржу, я ні в кого не міг дізнатися, де вас можна знайти. І якби мені не спало на гадку зайти сюди…

Він привітався з Луїджі. Міньяс відразу його відрекомендував:

— Пан Картере, маклер, вельми рекомендую. Береться за все. — І додав, загадково посміхнувшись. — Один з моїх друзів.

Маклер очевидно був дуже занепокоєний, тож уся його увага була звернена на Міньяса.

— Вас можна на хвилинку? — звернувся він до біржовика.

Міньяс зліз зі свого високого ослона.

— Хочете побалакати про якусь справу?

— Саме так.

Картере і грек відійшли на кілька кроків від стойки, маклер спитав:

— Що тепер нам робити?

Міньяс вдав, що нічого не розуміє.

— Як що? Що ви маєте на увазі?

Маклер викреслював щось на долівці вістряком мокрої парасольки.

— К бісу, пане Міньяс, ви добре знаєте, про що мова.

— Та ні, аж ніяк.

— Я питаю про ваші наміри щодо тієї справи, про яку я вам казав.

Міньяс посміхнувся.

— Так он ви про що! Дуже добре. Отже, ви хочете переговорити зі мною про ту клініку, що продається? Коли ви зайшли, ми саме згадували одну пацієнтку, яка щойно там померла. Ви ж знаєте, що для клініки це — найгірша реклама.

Міньяс засміявся із свого жарту, та стурбований маклер залишився незворушним.

— Ця справа дуже вигідна, — почав він, — клінікою досі погано керували, але я вас запевняю, що після того, як її так розкішно обладнано, вона стала вельми комфортабельною і, за доброго керування, може давати чималий прибуток. До речі…

Тут Картере замовк, бо Міньяс розреготався. І вже грек закінчив фразу маклера.

— До речі, — завершив Міньяс, — справа така вигідна, що ви, Картере, не можете знайти покупця, і це ви, хто знає всіх багачів. Ось чому ви знову прийшли до мене і намагаєтесь переконати, щоб я купив цю клініку.

Маклер згідливо усміхнувся.

— Ви завжди жартуєте, — сказав він. — З вами не можна серйозно розмовляти, пане Міньяс. Запевняю вас, що ви помиляєтесь. Справи в клініці не такі вже й погані. І я вживаю всіх можливих заходів. Подумайте лишень, така клініка разом з ім'ям Поля Дропа дечого важить, і зрештою…

— Перепрошую, — перебив його Міньяс, — але коли справи в клініці йдуть так блискуче, як ви кажете, то чому, я це вам вкотре повторюю, ви не продасте її комусь іншому? Як мені пригадується, ви збиралися випустити акції.

— А мені, — сказав Картере, — пригадується, пане Міньяс, що недавно ви вельми цікавилися клінікою. Ви говорили, що купили б її залюбки самі, щоб володіти нею одноособово, без співвласників.

Цього фінансист не міг заперечити.

— Все впирається в ціну, — сказав він, помовчавши. — Не буду твердити, що вважаю таке вкладення грошей невигідним, але зрозумійте, Картере, що нелегко зважитись на таку справу… Насамперед, яка буде продажна ціна?