Порожня труна - П'єр Сувестр

— Шістсот тисяч франків.

Міньяс знизав плечима.

— Це не серйозно. Згоджуйтесь на п'ятсот тисяч.

Маклер трохи повагався, потім запитав:

— А за п'ятсот тисяч ви купите?

Міньяс відповів йому своїм звичним насмішкуватим тоном:

— Я не маю при собі таких грошей, але зрештою…

— Це треба владнати протягом тижня.

— Ви дуже швидкий, Картере.

— Справи є справи, пане Міньяс.

— Ну, не ви перший це сказали. То як, за п'ятсот тисяч франків ви продаєте?

— Якщо ви купуєте за цю ціну, пане Міньяс.

Грек на мить заплющив очі. Мабуть, підраховував зиск від оборудки, яку йому пропонували.

Картере був одним з тих ділків, що завжди були готові взятися за будь-яку операцію. Звідки він знав Поля Дропа? Ніхто цього не відав, у всякому випадку, хірург доручив йому продати клініку, тож він зразу подумав про Міньяса, який серед біржовиків користувався репутацією заповзятливого ділка, сміливого й завжди готового ризикувати.

Чи розумно вчинив Картере, звернувшися до Міньяса? Маклер з тривогою міркував над цим, бо продаж клініки мав принести йому великі комісійні.

Зрештою біржовик зважився:

— Гаразд. Я купую. За п'ятсот тисяч франків. Але, Картере, ні франка більше. Таке вас влаштовує?

Картере не мав часу на роздуми:

— Справа вирішена. Коли ми підписуємо купчу?

— Коли вам завгодно.

— Якщо так, то хоч зараз.

Вони сіли за маленький столик і звеліли офіціанту принести письмове приладдя. За десять хвилин Міньяс склав купчу.

— Можете заспокоїтись, — заявив він, простягаючи маклеру аркуш паперу, — я вказав в умовах продажу ціну «п'ятсот тисяч франків», і я призначаю оплату на наступний понеділок, у нас сьогодні теж понеділок, отож, як ви і хотіли, я заплачу в призначену вами годину, як тільки ви подаєте засвідчену в нотаря угоду.

Картере кинув швидкий погляд на аркуш і дбайливо вклав його в портмоне.

— Домовилися, і дозволю собі поздоровити вас, пане Міньяс. Запевняю, що ви уклали вигідну угоду.

Товстун і Луїджі підійшли до Міньяса.

— Ну що? — запитав Луїджі. — Скінчили змовлятися? Про що це ви торгуєтесь? Не хочете випити за моє здоров'я?

Міньяс підвівся.

— Ми вип'ємо зараз за процвітання моєї клініки! — оголосив фінансист.

Ті двоє дивилися на нього, не розуміючи, тож він пояснив:

— Отак, панове, я щойно купив клініку професора Дропа, про цю новину завтра говоритиме весь Париж. Я хочу зробити шалену рекламу!

У цей час професор Поль Дроп був у себе вдома. Він стояв перед каміном і у кабінеті і грів змерзлі руки. Двері кабінету відчинилися й увійшла дуже гарна жінка, професорова дружина. Вона, видно, тільки-но вернулася з прогулянки верхи, на голові в неї ще був капелюшок, а на плечах горностаєва горжетка.

Лікар обернувся.

— Це ти, Амелі? Здрастуй! Чого тобі треба?

Запитав він нелюб'язно, мабуть, зустріч із нею була йому неприємна.

Однак Амелі Дроп, це, очевидно, анітрохи не збентежило. Вона глянула на чоловіка й сказала крижаним тоном:

— Мені потрібно дещо дізнатися, в іншому разі я б не дозволила собі появитися в твоєму кабінеті. Завтра ввечері ти йдеш, як завжди, на бенкет чи вечерятимеш удома?

У відповідь на це просте запитання Поль Дроп тупнув ногою.

— Для чого це тобі знати?

Амелі Дроп не зреагувала на грубість чоловіка і спокійно пояснила:

— Це для мене, вважай, байдуже, але якщо ти не вечерятимеш удома, то я теж поїду в гості до однієї моєї приятельки, а тому…

Чоловік перебив її.

— Вечеряй, де тобі хочеться. Чому це мене повинно обходити? Ти вільна робити, що тобі завгодно, я також.

Він обернувся до каміна, гріючи руки, але, мабуть, відчув докори сумління, бо вже м'якшим тоном сказав:

— Мені немає діла до того, що ти робитимеш завтра, а мої справи тебе більше не цікавлять, однак я повинен повідомити тебе, що сьогодні я підбив свої рахунки і…

Амелі Дроп стояла посеред кімнати і, здавалося, думала про своє, не дослухаючись до слів свого чоловіка. Проте вона спитала:

— Ти підбив рахунки… Ну й що?

— Усе просто й ясно, — сказав Поль Дроп. — У мене особисто немає більше ані су, справи в клініці йдуть усе гірше й гірше, неприємностей більшає з кожним днем. Картере, якому я доручив пошукати покупців, нікого не знаходить. Тож мені залишається або сподіватися на чудо, або тікати найближчими днями, щоб уникнути неприємностей.

Голос професора Дропа тремтів, але дружина, очевидно, зовсім не пройнялася його тривогою.

— Що ж, будемо сподіватися на чудо, — відповіла вона й майже весело і додала. — Чудеса, звичайно, трапляються, та, на жаль, не часто…

Жінка повернулася на підборах, відчинила двері кабінету й сказала:

— Раз ти не хочеш пообіцяти, що вечерятимеш удома, то я теж виберусь і кудись увечері.

Двері за нею зачинилися, і Поль Дроп залишився сам у кабінеті. Щойно його дружина пішла, він відійшов від каміна й заходився міряти кімнату великими кроками, від вікна до столу й назад. Видно, душа його кипіла від стриманої люті. Він бурмотів щось нерозбірливо. Зрештою погрозив кулаком на двері, за якими зникла його дружина.

— Ось, — глухо промовив він, — ось до чого я дійшов після шести років подружнього життя. Чи варто було йти на поступки перед совістю, догоджати, жертвувати своєю чоловічою гідністю, честю лікаря, всіма своїми надіями і й честолюбством, аби потім усього позбутися… Ет, і попав же я в халепу! Моя і дружина багата, дуже