Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова
В голосі Миколая було стільки патоки, що мене пересмикнуло від огиди.
- Відійдіть! – Артур миттю опинився поруч, і прискіпливо роздивився моє обличчя.
- У мене кров носом йшла, - прошепотіла я до нього, і знову розревілась. Тепер від полегшення.
Тепло від рук, страх і турбота в його темних очах, кольору кавової гущі, все це розм’якшило моє серце.
- Ось бачите! – втрутився Миколай. – У дівчинки просто від нервів пішла кров носом. Нема тут ніякого криміналу.
- Ви замкнули мене, - втрутилась я, помітивши, що полісмени розвертаються щоб вийти.
- Тобі здалось, - відбрехався пастир. – Ніхто тебе тут не тримає, звісно.
- Ходімо, - Артур обійняв мене. – Бо у мене чухаються кулаки розтовкти цій гниді пику.
Я дозволила Журбі забрати себе. В подвір’ї поліцейські змусили Артура підписати якісь папери. Мене спробували опитати, але звідкись з’явилась пастирова дружина з мокрим рушником, і вправно відтіснивши молодого хлопця-правоохоронця почала відтирати з мого обличчя кров.
- Стривайте! – я рішуче прибрала руки жінки з свого обличчя. Кинулась за хлопцем у формі.
Раптом прийшло якесь розуміння, що якщо я і далі мовчатиму, як це робила все своє життя, то ця машина релігії і хіті наздожене мене незабаром. А якщо не знищить церква, то цілком знайдеться ще якийсь власник здорового чобота, що роздавить мене як мурашку.
- Мене хотіли зґвалтувати! Тримали тут проти моєї волі, замкнули! – голосно привертала увагу поліції я.
- У вас є докази? – на мить в очах полісмена спалахнув і погас інтерес.
- Син пастора звинувачується в зґвалтуванні! – приступність Артура додавала мені сміливості. Він уважно слухав, і поліцейський мусив робити те саме.
- Дурня, - пастир почервонів від злості вклинюючись в нашу розмову, але тримав себе в руках. – Всі обвинувачення вже зняли. Назар ні в чому не винний.
- Але ж я… я була на впізнанні, - я розгубилась.
- Ти невдячне дитя, але Бог тобі суддя, - в голосі священика з’явилась гіркота і розчарування. – Ми прихистили тебе через увесь той скандал. А ти знаючи про наше горе вирішила звинуватити ні в чім не винного хлопця. Забирайся вже з мого дому, блудниця.
- Нажаль, у нас немає підстав не вірити Миколі Іллєвичу і його сину, - розвів руками полісмен. – А ваші слова нічим не підтверджені.
- Ходімо, - Журба торкнувся моїх пальців, привертаючи увагу. – Я знайду на них управу. Але не зараз і не тут.
- Ти мені віриш?
- На сто відсотків. І просто так все це не залишу.
Я повірила Артуру. Він говорив впевнено, переплітаючи свої пальці з моїми. І його сила і підтримка розливались моїм тілом, роблячи мене сильнішою. В ці хвилини я не могла ненавидіти Журбу, а бажала залишатись поруч нього.
