Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

25

Віолетта

Без Артура я різко ніяковію перед його матір’ю. Здається, жінка бачить мене наскрізь, і я не знаю як себе з нею тримати. Артур додавав якусь впевненість мені, хоч я сама того і не усвідомлювала.

- У нас по плану десерт, - коли вийшов Артур продовжила Ліна Георгіївна, втамувавши своє розчарування.

Брудні тарілки прибрала прислуга, і нам подали какао і відкритий пиріг з  ягідною начинкою. Не знаю як він правильно називається. Але на смак – мені дуже сподобався. Та і їсти звичайний десерт було набагато зручніше, не те що равлики.

Після обіду Артурова мати запросила мене в глиб будинку.

Її майстерня, а кімната завішана тканинами та уквітчана манекенами не залишала сумніву щодо свого призначення, дуже сильно мене вразила. Високі французькі вікна давали багато світла. В проміжок між вікнами стояв велетенський білий стіл із зручними м’яким кріслом.

Стіл був завалений малюнками та якимось кресленнями.

- Тепер можна подивитись і на твою творчість, - і Лана Георгіївна витрусила вміст мого пакету на стіл.

Я розхвилювалась, адже вибирала кращі із своїх мережев, та все одно боялась, що вони не сподобаються модельєру.

Але жінка занурилась у їх вивчення, роздивляючись на світло, пропускаючи рельєф крізь пальці, і певний час ніби забула про моє існування. Потім почала прикладати мереживо до манекенів, загинаючи краї та імітуючи комірці. Щось собі думала. Я боялась зайвий раз дихати.

- Це прекрасно! – нарешті видала вердикт пані Журба. – Ось поглянь, що  я задумала.

І вона почала малювати олівцем прямо по готовому ескізу примальовуючи оранжевій сукні манжети і комірці.

Робота за кілька митей поглинула і мене. Це було справді дуже цікаво. Ми обговорювали фасон  і фактуру тканин. Я звісно мало тямилась на моді, але Ліна Георгіївна все одно залишилась дуже задоволеною.
Вона щось собі увесь час помічала то в блокноті то на папірцях. Її красиві пальці літали над усім цим з невимушеною легкістю музиканта, очі палали ентузіазмом, який передавався і мені. І от я вже не зчулась як пообіцяла їй сплести цілу купу різних речей.

Брюгге – один із найскладніших видів мережива. Але Артурова мати стрясла з мене навіть обіцянку сплести Бенш. Це сплетене гачком тло, прикрашене узорами за допомогою коклюшок.

- Нитки! Віолетточко, ти маєш брати ніяк не бавовну! – наставляла мене пані Ліна.

- Так, звісно, - погодилась я з нею.

Бавовна надто товста для того, що ми задумали.

Розпрощались ми із Журбою вдоволені одна одною. Я отримала щедрий завдаток на нитки, і купу ескізів того, що маю сплести. І це був тільки початок, бо пані Ліна пообіцяла мені скинути до кінця тижня більш детальні інструкції, що і як вона хоче.

Увесь вечір я інвентаризувала свої запаси, передчуваючи чимало роботи.

 Навіть Артур і почуття до нього відійшли на другий план. За що  я була дуже вдячна Ліні Георгіївні.

Мама мене не чіпала. Зайнята серіалом вона нічого не бачила навколо.

Наступного дня я відвідала лікаря, отримала закритий лікарняний, пройшлась магазинами з швейною фурнітурою, і решту дня блаженно плела заготовки для майбутнього мережива.

На роботу виходити після всього було трішки лячно. Що мене чекає в фірмі Артура?

Проте у вівторок до мене ніхто не приставав. Аріна Львівна щиро зраділа моєму одужанню, і гора різноманітних паперів ще й як підсилювала її почуття в мій бік. Ще б пак, ще одні робочі руки. Тож з порогу мене присипало роботою.

Артур в полі мого зору не з’являвся. Від того я починала відчувати свою нікчемність і непотрібність. Він був потрібний мені. Як кисень, яким я дихаю. Не могла придумати як позбутись нав’язливих думок про Журбу, що починали роз’їдати мій мозок. Але чим більше намагалась зосередитись на роботі, тим сильніше відчувала як наче голки впиваються в одне місце,  і змушують мене то пройтись коридором, то визирнути у вікно в пошуках на парковці його автомобіля.

З часом зрозуміла, що директора просто немає в офісі. Тут би мені і заспокоїтись. Але замість цього з середини почало шкрябати якоюсь тривогою. Щось незрозуміле позбавляло мене спокою. Якось надто раптово він пішов від матері, а тепер не з’явився на роботу. Хоча може  я перебільшую?

Тільки почала так себе заспокоювати, як до нас зазирнула співробітниця з відділу кадрів:

- Дівчата, а ви скидаєтесь? – запитала вона. Всі мої товаришки очевидно були в курсі на що «скидатись», бо полізли до гаманців.

- А що трапилося? – запитала я у Світлани, однієї з бухгалтерів.

- Ой, тебе ж не було! – вона сплеснула руками. – У Артура Євгенійовича наречена потрапила в ДТП, ми збираємо по сто гривень їй на квіти.

- З нею все гаразд?

- Я б так не сказала, - Світлана зробила великі страшні очі, наганяючи на мене жаху. – Дівчина в реанімації. Артур Євгенійович два дні від неї не відходе. Навіть узяв відпустку за власний рахунок. Ми подумали, що невеликий подарунок від колективу підняв би йому настрій.

- Ясно, - я дістала гроші, і передала їх дівчині, що чекала в дверях.

В голові не вкладалась новина. Що сталось з Кітті? І головне – як сильно її любить Артур, якщо два дні ночує біля неї! Чергова порція ревнощів плеснула на оголені нерви кислотою, шарпаючи і смикаючи їх, змушуючи тамувати напад болю  в грудях. Я ніколи не стану для нього чимось важливим.