Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

23

Віолетта

Коли я виходжу з ванної кімнати спина Журби майоріє на вході у кухню. Йду за ним, намагаючись не витріщатись на інтер’єр. Він проводить мене на задній ганок, і я ніби опиняюсь в маленькому Провансі.

Клумби з лавандою, горщики з квітами на підставках, білі балясини підтримують перила, які огороджують дерев’яну терасу, увішану фіолетовими і білими повітряно-легкими фіранками. Тут здається навіть атмосфера інша. Десь на периферії свідомості навіть починаю чути легку музику акордеона. Звісно це тільки моя уява…

Ліна Журба ідеально вписується в обстановку.

Вона сидить за великим скляним столиком, в зручному на вигляд плетеному кріслі.

Варто нам з Артуром вийти на вулицю, як звідкись з боку з’являється прислуга з тацею, і починає розкладати на столику наїдки.

- Ти ж пообідаєш з нами? – мило усміхається мені жінка. І у мене не знаходиться сил відмовитись.

Проте їсти в присутності сторонніх мені ніяково. Я зазвичай відчуваю себе як під прицілом мільйона камер. Всередині все стискається, і їжа просто в’язне в роті, склеюючи щелепи.

- Ну ж бо спробуй канапки з паштетом,  - пропонує мені Артурова мати. – Потім у нас в меню равлики.

- Я… не дуже голодна,  - з відчуттям небезпеки поглядаю на цілу тацю равликів. Пахне від них просто неймовірно апетитно, але як їх їсти я не уявляю. Страх осоромитись сковує мене ланцюгами.

З ввічливості кладу собі на тарілку шматочок багета з рожевим паштетом, і пробую відрізати від нього ножем кавалок.

- Багет їдять руками,  - по доброму радить Ліна. – Це ж французька кухня, яка насправді дуже проста. Багет з вином і трішки сиру, ось їх раціон.

- Вам видніше,  - погоджуюсь я. Нарешті вдається відколупати шматок їжі, яку я запихаю собі до рота, щоб не бути дивною.

- Віолетто, я сподіваюсь ти не з прихильників тієї Фреймут, яка повчає не їсти в гостях? Ти ж он яка худа, як тріска,  - сама пані Ліна не соромлячись кладе собі в тарілку равликів, а я мотаю головою в знак того, що аж ніяк не послідовниця відомої блондинки. Ніхто мене так не вчив, воно само так виходить.

- Мабуть, справа в тім, що Віолетта не знає як їсти твої делікатеси,  - сміється Артур. – Але це не складно, я зараз всьому її навчу.

Я переводжу погляд на чоловіка, сподіваючись що він просто покаже. Та Журба йде далі.

Він бере равлика щипцями, і виливає з нього олію з травами на спеціально приготовані шматочки білого багету:

- Спочатку так,  - чоловік бере хліб  і простягає мені до рота, пропонуючи їсти з його рук.

Якщо я вважала, що вже зніяковіла, то помилялась. Саме зараз я стала кольору помідорів від сорому. Бо мене ще жоден чоловік не годував з рук, але ж не влаштовувати скандал.  Радше швидко зробити як він просить. Тому відкриваю рота, і покірно беру губами запропоновану їжу.

Губи торкаються Артурових пальців. По тілу миттю прокочується вогняна хвиля, так що навіть волосся на ногах дибки стало. Хоч би Ліна нічого не помітила! А Журба продовжує знущання над мною:

- Тепер треба узяти виделку,  - усмішкою на губах пояснює він, бере спеціальну виделку лише з двома зубцями. – І оп-ля! Дістаємо ескарго з мушлі,  - він одним точним рухом дістає печеного равлика, і знову протягує мені.

Короткий погляд на пані Ліну, яка зосереджено виколупує свого равлика з мушлі. Відкриваю рота, і забираю з виделки равлика. Смак солонуватий, з яскраво вираженим ароматом трав, він проходить повз мої смакові рецептори, бо я зустрічаюсь поглядом з Артуром.

Чоловік дивиться так, ніби це я – його десерт, який він ледь стримується щоб не з’їсти. В його погляді темні вири, які мене затягують  і змушують забувати про все на землі.

- Тепер спробуй сама, - пропонує Журба за мить, простягаючи мені виделку.

- Д-дякую, - я хитаю головою. – Краще візьму щось інше.

- Не сподобалось? – Ліна Георгіївна демонструє свою увагу.

Хочу провалитись крізь землю від розуміння того, що жодна дія Артура, жоден його погляд і жест не залишений поза увагою його матері.

- Оригінально, - ковтаю ледь прожованого равлика, і  тягнусь до келиха з білим вином, щоб проштовхнути грудку в стравоході. – Але це дуже незвично для мене…

- Розумію, - Ліна махає прислузі, і мені підносять тарілку з рибою. - Сподіваюсь дорада прийдеться тобі більш до смаку.

Я киваю, вдячно посміхаючись, а сама мимо волі спостерігаю за тим, як їсть Артур. Боже, це неввічливо, так витріщатись. але він навіть равликів дістає виделкою сексуально! Так, що я не можу відірвати погляд від нього.

- Ти давно займаєшся рукоділлям, - пропонує світську тему Артурова мати.

- З малечку, - відповідаю їй. Кілька ковтків вина діють на мене позитивно. Та і звична їжа на тарілці додає впевненості. – Я вирізнялась усидливістю, тому мама з радістю купувала мені різні нитки. Спочатку я плела светри і жилетки. Але поступово зрозуміла, що мереживо мене приваблює більше.

- Твоїй мамі пощастило, - погоджується пані Ліна. – При цім дивно, що ти не пішла на дизайнерський факультет…

- О, мода і все таке це ж не серйозно,  - процитувала мамині слова.  – Інша річ бухгалтерія і економіка.   Економісти завжди потрібні.

- І де ти навчалась?

Я називаю ВУЗ, хоч мені і хотілось би набрехати.

- О, Артурчик теж там навчався, гарна база, навчання там вартує кожної витраченої копійки. Скільки ви платили за рік?

- Я навчалась на бюджеті,  - так, і я цим пишаюсь. Мені вдалось пройти по квоті, і я отримувала стипендію всі п’ять років.

- Похвально, - кивнула пані Ліна. – А твої батьки вони чим займаються?

- Мама… вона, - ніколи не думала, що ніяковітиму називаючи її місце роботи. – Продавчиня. Працює на ринку в магазині садового інвентарю.

- А тато? – це вже Артур.

- Його  - нема, - сказала коротко і ухопилась за виделку.

- Деякі чоловіки звісно поводяться безвідповідально до своїх дітей.., - почала Ліна Георгіївна.